Каріна Дубініна - Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна

Роздiл 12 Незабутнiй День Народження.

Мій день народження завжди був особливим днем. Це свято, коли всі, кого я люблю, збираються разом, щоб провести час у веселощах і радості. Але цього року все обіцяло бути ще цікавішим, адже я запросила Вальку та кількох інших друзів, щоб святкувати разом.

З самого ранку я прокинулася від захоплення. Сонячне світло заливало мою кімнату, і я одразу помітила великий різноколірний букет квітів на своєму столі. Він був від мами й тата — перший подарунок у цей день.

 

— З Днем народження, наша маленька зірочка! — привітала мене мама, заходячи до кімнати й обіймаючи мене.

— Дякую, мамо! — усміхнулася я, відчуваючи, як тепло її обіймів заповнює мене зсередини.

Після сніданку, ближче до обіду, гості почали збиратися. Ми вирішили влаштувати святкування в нашому саду. Тато прикрасив його різноколірними гірляндами, повітряними кулями і навіть підготував невелику сцену для ігор. Стіл ломився від смаколиків: торт, печиво, солодка вата — все це виглядало так апетитно, що я ледве втрималася, щоб не скуштувати все відразу.

Валька з'явився одним із перших, тримаючи в руках коробку, загорнуту в яскравий папір.

— З Днем народження, Ірко! — сказав він, простягаючи мені подарунок.

— Дякую, Валько! — відповіла я, взявши коробку і вже відчуваючи, що всередині щось дуже цікаве.

— Відкриєш пізніше, а поки пограймося! — запропонував він, і я відклала подарунок на стіл.

Свято йшло повним ходом. Ми грали у різні ігри, змагалися в естафетах, і навіть влаштували невелику виставу на сцені, де я грала роль принцеси, а Валька був відважним лицарем, який рятував мене від уявного дракона. Всі сміялися і раділи, і мені здавалося, що цей день не може бути кращим.

Але як це часто буває, коли ти дуже весело проводиш час, завжди знайдеться щось, що може піти не так.

Після того, як ми вдосталь награлися і наїлися, Валька запропонував піти в сусідній парк і побігати там. Я знала, що мама сказала нам залишатися в саду, але парк був так близько, і ми могли швидко повернутися, якщо що.

— Це буде невелика пригода! — підморгнув мені Валька, і я погодилася.

Ми тихо вийшли з саду, щоб ніхто не помітив нашої відсутності, і попрямували до парку. Він був затишний і зелений, зі старими деревами і великою галявиною, де можна було побігати. Ми вирішили пограти в хованки, і це було весело, поки ми не натрапили на старий, занедбаний будинок, що стояв у глибині парку.

— Дивись, який страшний будинок, — прошепотів Валька, підійшовши ближче.

— Може, там привиди? — жартома відповіла я, але всередині відчула легкий холодок.

— Подивімось, що всередині, — запропонував Валька, вже хапаючи мене за руку.

Я сумнівалася, але цікавість перемогла. Ми піднялися на старі дерев'яні сходи, що скрипіли під нашими ногами, і відчинили двері, які були трохи прочинені. Усередині було темно і пахло вогкістю. Ми ступили на кілька кроків вперед, і раптом двері з гучним скрипом зачинилися за нами. Я зойкнула від несподіванки, а Валька спробував відчинити двері, але вони, здається, заклинили.

— Тепер що робити? — запитала я, відчуваючи, як паніка починає підступати.

— Не хвилюйся, я спробую знайти інший вихід, — сказав Валька, спокійно обстежуючи кімнату.

Ми продовжували блукати по будинку, намагаючись знайти шлях назовні. Першою кімнатою, куди ми зайшли, була велика вітальня з важкими портьєрами і старими меблями, вкритими пилом. На стінах висіли картини, на яких були зображені суворі обличчя невідомих людей. Мені здавалося, що вони спостерігають за кожним нашим кроком.

— Цей будинок точно має свої таємниці, — сказав Валька, розглядаючи старовинний годинник, який стояв у кутку кімнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍