Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Книжки мені не потрібні; гуляти я не хочу, а їжею я задоволений. Я хочу лише одного — побачити коменданта.

— Якщо ви будете чіплятися до мене з таким проханням, я перестану приносити вам їжу.

— То й що? — відтяв Дантес. — Якщо ти перестанеш носити мені їжу, я помру від голоду, та й годі!

Вираз, із яким Дантес промовив ті слова, показав наглядачеві, що його в’язень радий був би померти; а оскільки кожен арештант приносить тюремникові десять су прибутку щодня, то Дантесів наглядач відразу ж полічив збитки від його смерті і вже лагідніше мовив:

— Послухайте, усе те, про що ви прохаєте, неможливе, то й не просіть більше; не було ще такого, щоб комендант на прохання арештанта прийшов до нього в камеру; поводьтеся сумирно, то вам дозволять гуляти, а на прогулянці, може, ви якось зустрінете коменданта. Тоді й звернетеся до нього, і якщо він захоче розмовляти з вами, то це вже його діло.

— А довго доведеться мені чекати цієї зустрічі?

— Хтозна, — сказав тюремник. — Місяць, три місяці, півроку, може, й рік.

— Це надто довго, — урвав його Дантес, — я хочу бачити його негайно!

— Не затинайтеся на одному бажанні, яке неможливо виконати, а то за два тижні ви здурієте.

— Ти так гадаєш? — запитав Дантес.

— Авжеж, здурієте; божевілля завжди так розпочинається. У нас уже є такий випадок: тут до вас жив священик, який весь час пропонував коменданту мільйон за своє звільнення і на цьому зсунувся із глузду.

— А довго він тут не живе?

— Два роки.

— Його випустили на волю?

— Ні, посадили до холодної.

— Послухай, — сказав Дантес, — я не священик і не шаленець; може, я і зсунуся з глузду, та поки що, на жаль, я ще при здоровому глузді; я пропоную тобі інше.

— І що?

— Не буду пропонувати тобі мільйона, бо в мене його нема, та запропоную сто екю, якщо ти погодишся, коли поїдеш до Марселя, заглянути до Каталян і передати листа дівчині, яку звуть Мерседес... навіть не листа, а два рядки.

— Якщо я передам ці два рядки і мене зловлять, я втрачу місце, де отримую тисячу ліврів щороку, не рахуючи прибутку і стола; самі бачите, я був би дурником, якби захотів ризикувати тисячею ліврів, щоб здобути триста.

— Гаразд! — сказав Дантес. — То слухай і добре затям собі: якщо ти не занесеш записки Мерседес чи принаймні не даси їй знати, що я тут, то я підстережу тебе за дверми і, коли ти ввійдеш, розтрощу тобі довбешку ослоном!

— А, то ви ще й погрожуєте! — вигукнув наглядач, задкуючи і готуючись боронитися. — Бачу, у вас у голові рейвах; священик теж почав було, як ви, і за три дні ви будете шаленіти, як і він; добре, що в замку Іф є холодні.

Дантес підняв ослона і крутонув ним над головою.

— Добре, добре, — сказав тюремник, — якщо ви вже так хочете, то я скажу комендантові.

— Так отож! — відказав Дантес, ставлячи ослона долі й сідаючи на ньому, із похнюпленою головою і блудним поглядом, наче він справді почав з’їжджати з глузду.

Наглядач вийшов і за декілька хвилин повернувся з чотирма вояками і капралом.

— За наказом коменданта, — сказав він. — переведіть в’язня на долішній поверх.

— До темниці, значить, — сказав капрал.

— До темниці; божевільні мають сидіти з божевільними.

Четверо вояків схопили Дантеса, який поринув у якесь забуття і пішов з ними без будь-якого спротиву.

Вони спустилися на п’ятнадцять сходинок; відчинилися двері темної камери, в яку він увійшов, бурмочучи:

— Він правду каже, божевільні мають сидіти з божевільними.

Двері зачинилися, і Дантес пішов уперед, простягнувши руки, аж сягнув стіни; тоді він сів у кутку і довго сидів нерухомо, аж очі його, потроху звикнувши до пітьми, почали розрізняти речі.

Наглядач не помилився: Дантес був за крок від божевілля.

IX. Вечір дня заручин

Вільфор, як ми вже казали, подався знову на вулицю Ґран-Кур і, ввійшовши в дім пані де Сен-Меран, застав гостей уже не в їдальні, а у вітальні, за філіжанками кави. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками.

— Ну, зарізяко, опоро держави, роялістський Бруте! — гукнув один із гостей. — Що сталося? Кажи!

— Чи не готується часом новий Терор? — запитав другий.

— Чи не виліз зі свого барлогу корсиканський людожер? — поспитався третій.

— Маркізо, — сказав Вільфор, підходячи до своєї майбутньої тещі, — перепрошую, але я мушу прохати у вас дозволу піти... Маркізе, ви дозволите сказати вам декілька слів наодинці?

— То це і справді поважна справа? — запитала маркіза, побачивши похмуре Вільфорове лице.

— Дуже поважна, і я мушу на декілька днів покинути вас. Із цього ви можете судити, — докинув Вільфор, звертаючись до Рене, — наскільки це важливо.

— Ви їдете? — не приховуючи своєї прикрості, вигукнула Рене,

— На жаль, це так, люба панно! — відказав Вільфор. — Це необхідно.

— А куди? — запитала маркіза.

— Це судова таємниця. Проте як у когось є доручення в Париж, то один мій приятель їде туди сьогодні, і він охоче візьме їх на себе.

Усі перезирнулися.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — запитав маркіз.

— Так, якщо ви дозволите, ходімо до вашого кабінету.

Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли.

— Що сталося? — спитався маркіз, заходячи туди. — Кажіть-бо!

— Дещо дуже важливе, що потребує мого негайного від’їзду до Парижа. А тепер, пане маркізе, перепрошую за нескромне і нетактовне запитання: у вас є державні облігації?

— У них увесь мій статок; на шістсот чи на сімсот тисяч франків.

— То продайте їх, пане маркізе, негайно продайте, а то на вас чекає руїна.

— Як можу я їх продати звідси?

— У вас є маклер у Парижі?

— Є.

— Дайте мені листа до нього: нехай продає, не гаючи ні хвилини: можливо, я навіть приїду запізно.

— А нехай йому! — вигукнув маркіз. — Не будемо гаяти часу!

Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною.

— Один лист є, — сказав Вільфор, старанно ховаючи його до гамана, — тепер мені потрібен ще один.

— До кого?

— До короля.

— До короля?

— Так.

— Але ж я не можу просто писати до його величності!

— Та я й не прошу листа у вас, а лише хочу, щоб ви попросили його у графа де Сальв’є. Щоб не гаяти часу, мені потрібен такий лист, із яким я міг би з’явитися просто до короля, поминувши всі формальності, пов’язані з отриманням аудієнції.

— А міністр юстиції? Він же має право ходити до Тюїльрі, і через нього ви будь-коли можете здобути доступ до короля.

— Авжеж, але нащо мені ділитися з іншими тією важливою новиною, яку я везу. Розумієте? Міністр юстиції, звісно ж, відсуне мене на задній план і вкраде мою заслугу. Скажу вам одне, пане маркізе, якщо я перший заявлюся до Тюїльрі, кар’єра моя забезпечена, бо я зроб­лю королю таку