Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— І це попри обіцяння пана де Вільфора?

— Не знаю, що вам пообіцяв пан де Вільфор, — сказав жандарм, — знаю тільки, що ми пливемо до замку Іф. Ого! Що це ви робите? До мене, хлопці! Тримайте його!

Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища.

Він повалився в човен, волаючи з люті.

— Еге, хлопче! — сказав жандарм, впираючись йому коліном у груди. — Отаке твоє чесне слово моряка! Не можна вірити тишкові! А тепер, любий мій, тільки ворухнися, і я всаджу тобі кулю в лоба! Я порушив перший пункт наказу, та не турбуйся, другий виконаю старанно!

І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною.

Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку.

Човен хитнувся від дужого поштовху. Хтось із веслярів плигнув на стрімчак, об який легке суденце вдарилося носом, зарипіла линва, розмотуючись із корби, і Дантес утямив, що вони причалюють.

Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом.

Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. У нього паморочилася голова, і він заточувався, мов п’яний. Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір’ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в’язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його.

Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги.

Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували.

Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. Певне, чекали наказів; врешті надійшла і пора наказу.

— Де арештант?

— Тут, — відказали жандарми.

— Нехай іде за мною, я запроваджу його до камери.

— Гайда! — сказали жандарми, підштовхуючи Дантеса.

Він подався за провідником, який справді привів його до напівпідземної камери; із голих і вогких мурів, здавалося, просякали сльози. Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов’яга із грубим лицем, — либонь, із найнижчих служників тієї в’язниці.

— Оце вам камера на цю ніч, — сказав він. — Тепер уже пізно, і пан комендант уклався спочивати. Завтра, коли він устане і прочитає розпорядження, що їх прислали щодо вас, то призначить вам іншу. А ось поки що вам хліб; тут, у кварті, вода, там, у кутку, солома. Це все, чого може побажати арештант. На добраніч.

І перш аніж Дантес устиг відповісти йому, перш аніж він помітив, куди тюремник поклав хліб, перш аніж поглянув, де стоїть кварта з водою, перш ніж обернувся до того закутка, де лежала солома, — його майбутня постіль, — тюремник узяв каганця і, зачинивши двері, позбавив арештанта й того тьмяного світла, яке показало йому, наче у блиску зірниці, вогкі стіни його в’язниці.

Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі.

Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці.

Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл.

Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей.

Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив.

Він торкнув його за плече. Дантес здригнувся і похитав головою.

— Ви не спали? — запитав тюремник.

— Не знаю, — відказав Дантес.

Тюремник здивовано глянув на нього.

— Ви не голодні? — провадив він.

— Не знаю, — відказав Дантес.

— Вам нічого не треба?

— Я хочу бачити коменданта.

Тюремник стенув плечима і вийшов.

Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися.

І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару.

Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. Він то сидів, поринувши в думки, то кружляв попід мурами, наче дикий звір у залізній клітці.

Одна думка особливо кидала його в шал: під час переїзду, коли він, не знаючи, куди його везуть, сидів так спокійно і безпечно, він міг би десять разів кинутись у воду і, майстерно уміючи плавати і пірнати, як ніхто інший у Марселі, міг би щезнути у воді, обманути варту, добитися до берега, утекти, сховатися в якійсь пустельній бухті, дочекатися генуезького чи каталонського судна, перебратися до Італії чи Іспанії і звідти написати Мерседес, щоб вона приїхала до нього. Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в’язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Було від чого зсунутися з глузду, і Дантес несамовито качався на свіжій соломі, яку приніс тюремник.

Другого дня о тій самій порі з’явився наглядач.

— То що, — поспитався він, — порозумнішали трохи?

Дантес не відповів.

— Та годі вже нам сумувати! Скажіть, що вам хотілося б. Кажіть-бо!

— Я хочу побачити коменданта.

— Я вже сказав вам, що це неможливо, — з досадою відказав тюремник.

— Чому неможливо?

— Бо за в’язничним статутом арештантам заборонено до нього звертатися.

— А що ж тут дозволяється? — запитав Дантес.

— Трохи ліпша їжа — за гроші,