Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

щоразу Вужчим, нічим не приборкана Краса ставала щоразу Красивішою, Глибина – Глибшою, Шляхетність – Шляхетнішою, Чистота – дедалі Чистішою. Коли, з одного боку, вірш, позбавлений гальма, роздувся до розмірів гігантської поеми (вона схожа на ті пущі, які насправді знають лише кілька лісорозробників), з другого, він почав конденсуватись аж у занадто синтетичних і гомеопатичних розмірах. Усіляким відкриттям та експериментам почали віддаватися з виглядом надзвичайної таємничості – повторюю, цієї нудної оргії ніщо спинити не в силі. Так, тут мова йде не про творчість людини для людини, а лише про обряд, виконуваний перед вівтарем. На десять віршів принаймні один буде присвячений Могутності Поетичного Слова або уславленню покликання Поета.

Погодьтеся, ця хвороба властива не лише поетам. У прозі релігійна постава також завдала тяжких збитків, і якщо ми візьмемо такі твори, як наприклад: «Смерть Верґілія» Броха чи «Улісса» або деякі речі Кафки, то в нас виникатиме таке саме враження – «непсресічність», «велич» цих творів реалізується в пустці, вони належать до розряду тих книжок, про які всі знають: вони великі… але так чи інакше нам далекі, недоступні, холодні… бо вони писалися уклінно, з думкою не про читача, а про Мистецтво чи про якусь іншу абстракцію. Ця проза народилася з того ж духу, що живить поетів, безсумнівно, ця проза «поетична» за своєю природою.

Якщо від творів ми перейдемо до осіб самих поетів і до того малого світу, який вони творять разом зі своїми шанувальниками й адептами, нам стане ще тісніше й задушніше. Поети не тільки пишуть для поетів, а й вихваляють один одного і взаємно себе вшановують. Цей світ чи, пак, світик не дуже відрізняється від інших герметичних, спеціалізованих світів: шахісти вважають, що вершиною людської творчості є шахи, вони мають власну ієрархію, про Капабланку говорять з такою ж побожністю, як поети – про Маларме, і кожен з них утверджує іншого в почутті власної вагомості. Одначе шахісти не мають претензій на універсальну роль, і те, що умовно можна вибачити шахістам, поетам вибачити неможливо. Внаслідок такого відособлення все тут набрякає, навіть пересічний поет роздувається до апокаліптичних розмірів, а мізерні проблеми набирають приголомшливої ваги. Згадаймо хоча б жахливі суперечки щодо асонансів, тон, яким говорилося про цю справу, – тоді здавалося, що доля людства залежить від того, чи можна римувати «можу» й «голову». Ось що діється, коли колективний дух переважає дух універсальний.

Інший, не менш компрометуючий факт – це кількість поетів. До надуживань, про які вже говорилося вище, додається ще надмір пророків. Ці ультрадемократичні цифри підривають аристократичну і горду поетичну фортецю зсередини – і, справді, як кумедно бачити їх усіх разом на якомусь конгресі: оце так натовп надзвичайних істот! Чи не служить мистецтво, яке освячується у пустці, ідеальним простором саме для тих, хто є нічим, порожня особистість яких із захватом реалізується в цих зредукованих формах? А вже істинно смішними виглядають критики, статейки, афоризми, есе на тему поезії, які з’являються в пресі. Ось де переливання з пустого в порожнє – але водночас воно пишномовне й таке наївне, дитинне, що просто дивовижно, як люди пера можуть не відчувати, наскільки смішна вся ця публіцистика. Досьогодні ці стилісти не зрозуміли, що про поезію не можна писати поетичним тоном; їхні газетки аж розпирає від поетизуючої писанини. Безмірно кумедною є й атмосфера поетичних вечорів, конкурсів та маніфестів, а втім, годі про це.

Гадаю, я достатньо пояснив, чому мене не зачіпає віршована поезія. І чому поети, які повністю віддалися Поезії, повністю підпорядкували себе цій Інституції, забувши про існування конкретної людини й заплющивши очі на реальність, опинилися (віддавна) в катастрофічній ситуації. Всупереч удаваному тріумфу. Всупереч усій помпезності цієї церемонії.

А проте я мушу спростувати ще один закид.

Лише добровільним засліпленням можна пояснити цей нечуваний симиліцизм, за допомогою якого поети (здебільшого люди недурні й непримітивні) захищають себе, коли хтось зачепить їхнє мистецтво. Багато хто з них шукає порятунку в запевненні, що вони пишуть вірші задля приємності – так, наче вся їхня поведінка не спростовує цього. Є й такі, що всерйоз переконані, ніби пишуть для всіх, і їхні надумані шаради – це духовна пожива для посполитого люду. Всі вони непохитно вірять у суспільний резонанс поезії, і їм важко збагнути, як хтось може робити їм закид із цього боку. Вони кажуть: «Аякже? Невже ви сумніваєтесь? Невже ви не бачите натовпів на наших поетичних вечорах? А кількість видань, що їх витримують наші збірочки? А студії, статті, дослідження, нам присвячені? А шана, якою оточені наші славетні поети? Та ви просто не хочете бачити правди…»

Що я їм відповім? Усе це – ілюзії. Авжеж, поетичні вечори збирають повнісінькі зали, але й те правда, що навіть найосвіченіший слухач абсолютно не здатний зрозуміти вірша, продекламованого на вечорі. Скільки разів мені довелося бути присутнім на цих безнадійних зібраннях, де читають вірш за віршем, – тоді як кожен із них мав бути дуже уважно прочитаним щонайменше тричі, щоб хоча б приблизно розкодувати його зміст. Щодо видань, то ми знаємо, що тисячі книжок купуються і ніколи не читаються. Про поезію, як уже говорилося, пишуть поети. А подив? Чи не збуджують ще більшого інтересу коні на перегонах – але що спільного між спортивним інтересом, з яким ми спостерігаємо за будь-яким поєдинком, усіма цими амбіціями – національними й іншими – під акомпанемент яких відбуваються перегони, з суттєвим хвилюванням від мистецького?

А втім, така відповідь, хоч і слушна, проте недостатня. Проблема нашого спілкування з мистецтвом – набагато складніша й глибша. Безсумнівне, принаймні з мого погляду, таке: якщо ми взагалі хочемо в усьому цьому щось збагнути, то мусимо зректися надто простої думки, паче «мистецтво нас захоплює» і наче «ми насолоджуємося мистецтвом». Ні, мистецтво захоплює нас лише до певної межі, а насолода, яку воно дає, сумнівна… І чи може бути інакше, якщо спілкування з великим мистецтвом – це болісне, важке спілкування зі зрілими людьми, людьми з широким кругозором і потужнішим від нашого відчуттям. Ми не насолоджуємося, швидше, намагаємося насолоджуватись… і не розуміємо… намагаємося зрозуміти…

Якою ж поверховою є думка, що зводить це складне явище до простої формули: мистецтво захоплює, бо воно прекрасне. «Ох, як багато снобів… але я не сноб, якщо мені щось не подобається, я відверто в цьому зізнаюсь», – говорить простодушність, і їй видається, наче цим уже все сказано.

А тим часом у цьому виразно проявляються чинники, які до естетики не мають жодного відношення. Невже ви