Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

він повинен показати не лише своє ставлення до світу, а й ставлення світу до себе. Якщо я боягуз, але говорю героїчним тоном, я допускаю стильову помилку. Якщо я висловлююся так, начебто всі мене шанують і люблять, коли насправді люди мене не люблять і не цінують, я знову помиляюсь у стилі. Якщо ж ми прагнемо усвідомити своє реальне становище у світі, то не можемо уникнути конфронтації з іншими, відмінними від нашої реальностями. Людина, що сформувалася лише у зв’язках із подібними до неї людьми, яка є продуктом виключно власного середовища, матиме тісніший, гірший стиль від того, хто зазнав впливу різних середовищ і людей. Отже, від поетів відштовхує не лише ота їхня побожність, яку ніщо не компенсує, це повне самозабуття в Поезії, але й політика страуса щодо реальності: адже вони захищаються від реальності, не хочуть її ані бачити, ані визнати, спеціально впадають у транс, який свідчить не про силу, а про слабкість.

Чи ж не творять поети для поетів? Чи ж не шукають вони тільки прибічників, тобто таких самих людей, як і вони самі? Чи ж не є ці вірші витвором лише певної, замкненої групи? Чи не герметичні вони? Звичайно, я не закидаю їм «важкості» – не домагаюся, щоб поети писали в «доступній для всіх формі», щоб вони опустилися під стріхи. Це б дорівнювало бажанню добровільно відмовитися від найістотніших вартостей, таких як свідомість, розум, більша вразливість і глибше знання про життя й світ, щоб вони знизилися до пересічного рівня – о, ні, мистецтво, яке шанує себе, ніколи із цим не погодиться! Той, хто розумний, тонкий, піднесений і глибокий, мусить говорити рафіновано, адже вищість існує, й існує вона не для того, щоб знижуватися. Отже, непогано, що сучасні вірші доступні не всім, але погано, що вони зроджені з однобічного, обмеженого спілкування ідентичних світів, ідентичних людей. Сам я все-таки належу до авторів, котрі вперто обстоюють свій рівень, – але одночасно (згадую про це, щоб мені не робили закидів, ніби я працюю в тому ж стилі, який поборюю) мої твори ні на хвилину не забувають, що поза моїм малим світом існують ще й інші світи. І якщо я не пишу для натовпу, то все ж пишу як той, хто чує від нього загрозу, хто від натовпу залежний або ним створюваний. Крім того, мені ніколи не спадало на думку, стати в позу «митця», «письменника», зрілого, визначного творця, власне, я виступаю в ролі кандидата у митці, я – той, хто лише прагне стати зрілим у невпинній і запеклій сутичці з усім, що гальмує мій розвиток. І моє мистецтво сформувалося не з сутички із групою споріднених зі мною людей, а саме на підставі мого ставлення до ворогів і в сутичці з ворогами.

А поети? Чи може вціліти поетів вірш, якщо він потрапить до рук не приятеля-віршописця, а ворога-непоета? Як і будь-яке висловлювання, вірш має починатися й реалізуватися так, щоб не знеславити свого творця, навіть якщо цей вірш нікому не сподобався. Більше за те, треба, щоб вірші не знеславлювали творця й тоді, коли вони самому йому – творцеві – не подобаються. Адже жоден поет не є виключно поетом, у кожному поеті живе непоет, який не оспівує й не любить співу… а людина – це щось більше, ніж поет. Стиль, народжений серед прибічників однієї й тієї ж релігії, у зіткненні з натовпом невірних гине: він не здатний ані захищатися, ані боротися; він пасує перед реальним життям, це тісний стиль.

Дозвольте мені показати таку сценку… Уявіть собі, що в товаристві з кільканадцяти осіб хтось устає й починає співати. Більшість слухачів цей спів знуджує, але співак не хоче цього збагнути, ні, він поводиться так, начебто захоплюється, вимагає, щоб усі стали на коліна перед цією Красою, прагне абсолютного визнання своєї ролі Пророка; і хоча ніхто не в захваті від його співу, він напускає на себе вигляд, наче його слово має вирішальне значення для світу, він переповнений вірою в свою Поетичну Місію, вергає блискавиці, гуде, гримить, несамовитіє в пустці; більше того, він не хоче зізнатися людям і собі самому, що цей снів нудний, що він мучить, дратує навіть його самого – бо співець висловлюється не щиро, природньо, невимушено, а лиш у формі, успадкованій від інших поетів, яка вже давно втратила єдність із натуральним людським відчуттям; і ось він не лише проголошує Поезію, а й захоплюється Поезією; сам Поет схиляється перед величчю й значимістю Поета; він не тільки вимагає, щоб інші падали перед ним на коліна, а й сам перед собою падає ниць. Чи ж не випадає сказати про таку людину, що вона взяла на свої плечі заважкий тягар? Адже вона не просто вірить у силу поезії, а змушує себе вірити, не просто жертвує собою заради інших, а змушує їх споживати цей божественний дар, як облатку. Чи може в такому герметичному етапі духу з’явитися якась шпарка, крізь яку до нього вдерлося б зовнішнє життя? До речі, тут ідеться не про якогось третьорядного співця, ні, це стосується також найславетніших, найкращих поетів.

Якби ж то поет умів поставитися до свого співу як до манії чи обряду, якби ж то поети співали так, наче мусять співати, хоча й знають, що співають вони в пустці. Якби ж то замість гордого «я – Поет» вони спромоглися сказати ці слова із соромом або зі страхом… чи навіть з відразою… Аж ні! Поет мусить схилятися перед Поетом!

Це безсилля перед реальністю руйнівницьким чином позначається на стилі й поставі поетів. Людина, яка тікає від реальності, ні в чому не знаходить опори… вона стає іграшкою в руках стихій. З моменту, коли пости втратили з поля зору конкретну людину, а свій погляд зосередили на абстрактній Поезії, ніщо вже не змогло затримати їх на похилій площині, яка веде в безодню абсурду. В них усе почало рости саме собою. Метафора, позбавлена будь-яких вудил, почата пручатися, вона так розбуялася, що нині у віршах немає нічого, крім метафор. Мова стала ритуальною – всі ці «троянди», «сутінки», «смутки» чи «болі», які колись іще мали якусь свіжість, внаслідок надуживання перетворилися на порожній звук, – це стосується також і сучасних «семафорів» чи інших «спіралей». Звуження мови супроводжувалося звуженням стилю. Останнє призвело до того, що сьогодні – це всього лише кілька освячених «переживань», які подаються у формі настирливих комбінацій обмеженого словника. В міру того, як Звуження ставало