Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Найбільшою гордістю Тетяни була велетенська, ледь не на всю стіну, картина з зображенням Велеса. Кілька кругів тому Будинку картину подарував меценат, викупивши перед тим у подорожуючого купця. Здавалось, він не знав справжньої її ціни, бо інакше настільки дорогоцінна реліквія не висіла б зараз на стіні чарівницького сиротинцю.

— Пане Антаїре?

— М-м? — не відриваючись від картини, промукав вампір.

— Розкажіть мені про Вестів, — попросила Арніка, набираючи з бочки воду в чайничок.

— Завжди дивувався хистові творців, — Антаїр стиснув тонкими пальцями сильне підборіддя й надто пильно придивлявся до зображення верховного бога. — Вони ніби не від цього світу й здатні бачити значно більше, ніж бачимо ми, прості мешканці Колдовських земель.

— Вони просто дивляться під іншим кутом, — дівчина повільно кивнула. Вогонь весело облизував чайник. Небажання говорити про зрадників його держави їй було зрозуміле, й настоювати на своєму вона не мала ніякого морального права. — Хоча я теж не завжди могла збагнути бабцю, коли вона вставала посеред ночі, щоб написати картину.

— Це її витвір? — він кивнув на зображення Велеса.

— Ні, — Арніка помотала головою, засипаючи трави в глиняний запарник. — Подарунок мецената. Я навіть імені його не пам’ятаю.

— Багатий дарунок. За нього можна було б зробити капітальний ремонт, — він певне натякав на обшарпані стіни й збиті гвіздками до купи столи зі стільцями. — Або, принаймні, замовити нові меблі.

— Такі речі не мають ціни, — відмовила Арніка. — Їх не можна купити чи продати. Вони є значно ціннішими за будь-яку валюту чи інформацію у цілім світі.

Антаїр окинув її прискіпливим поглядом.

— То ти так вважаєш?

— Це слова бабусі, — відповіла дівчина, — але так, я теж так вважаю.

— Думка гідна гнома та не людини.

— Хто знає, — Арніка знизала плечами, — може мої предки ними й були. Ваш чай, — вона поставила запарник на чайний столик перед продавленим диванчиком із вичиненої саламандрової шкіри.

— А ти?

— Не хочу, мені потрібно збирати речі, — відповіла Арніка й залишила вампіра на самоті.

Піднявшись скриплячими сходами на другий поверх, вона зайшла в свою стару кімнату. Лілові стіни вицвіти. Шпалери відвалювалися, а вузенька тахта протрухлявіла й не викликала довіри. Після її від’їзду в Академію бабця тримала кімнату зачиненою. Можливо, сподівалась, що Арніку рано чи пізно таки виженуть і вона в сльозах вернеться додому. А може їй просто було приємно тішити себе думкою про те, що в її домі тепер є закрита кімната, в яку хід має лише вона, бо навіть до бабусиної спальні щоночі приходили діти.

На перших кругах, коли приїздила на канікули, Арніка ще спала тут. А потім завірюха повибивала вікна в цьому крилі. Після ремонту молодші боялися спати самі. Й бабця була змушена спати на лаві серед загальної спальні. На канікулах з ними спала Арніка.

Вона підійшла до вікна й розвісила тяжкі фіолетові штори. Яскраве обіднє світло заполонило кімнату.

Подвір’ям носились молодші. Тінню за ними снували вихователі й волонтери. В Будинку ніколи не було достатньо коштів, аби тримати повний штат, та завжди знаходились небайдужі, хто волів допомогти. Бабця радо приймала їх поміч.

— Діти потребують того, аби бути дітьми. А для цього грошей ніколи не буде достатньо. Їм потрібно бачити істинне безкорисне добро, — говорила бабця.

У грудях защемило. Розуміння того, що вона може більше ніколи не побачити бабцю, дітей, Будинок давило, розривало зсередини. В спробі заспокоїтись, Арніка торкнулась червоного каменю на срібнім намисті, схованого в складках мантії.

Вчора уночі, коли сусідки вже спали, в двері постукали. Ніна пробурмотіла прокляття латиною та повернулась на інший бік. Арніка думала проігнорувати: чи мало хто вештається вночі Академією. Може, малі бешкетують. Але стук повторився. Вона сповзла з ліжка й відчинила скрипучі двері. На порозі стояв невисокий вампір в темно-червоному піджачкові. На вигляд йому не було й тридцяти кругів.

— Пан Андаре бажає зустрітись з вами, — пробелькотів він, схилившись в поклоні ледь не навпіл.

Не дочекавшись відповіді, він повернувся й пішов геть. Юнак нісся Академією наче за ним гналось стадо вовків. Арніка ледь встигала переставляти ноги. Дихання збилось і пару раз вона ледь не впала на сходах.

Король вампірів сидів за столом ректора, склавши долоні дашком. На ньому був темно-червоний каптан. Арніці здалась смішною думка, що відтінки червоного були своєрідною формою одягу для безсмертних.

— Вітаю тебе, людська дівчино, — Арніка вклонилась. Вона намагалась приховати як сильно тріпотить серце від очікування, що скаже правитель Ніксорії. Можливо, він тут, аби показати за загибель підданих. І її зараз стратять без ніяких покарань Богів.

— Рада довіреній честі, Ваша Величносте, — тремтячим голосом сказала Арніка. Перед очима пливли чорні й червоні кола.

— Можна просто Андаре, — він жестом наказав розхилитися й дівчина вирівнялась, не сміючи підвести погляд на гостя, але володаря. — Ми не на офіційні аудієнції.

— Добре, — погодилась, все так же не підводячи голову.

Андаре підвівся. В ньому було не менше п’яти ліктів зросту. Арніка, зі своїми чотирма доходила йому заледве до грудей.

— Думаю, ти спантеличена й збентежена тим, що відбулось, — сказав він.

Арніка невільно видихнула: «Ніко, тримай себе в руках. І руки в собі. І в голові. І взагалі, не трусись як перелякане зайченя в руках зайцелова. Уже все минулося.»

— Та що ви, — надто різко, ніж того вимагає пристойність, випалила Арніка. Вона так, на прогуляночку вийшла. На неї ж кожного дня по десятку разів нападає трійка новообернених й намагається перетворити на післяобідню закуску.

— Будь хто боявся б вампірів, особливо після нападу. Особливо їх короля. Але мене можеш не боятися, — ага, добре. Дякую, що сказали. Тепер боятися не буду. — Зла я не заподію. Я взагалі не люблю безглузде насилля.