Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

Якось коли день особливий – сонячний, світлий, прозорий, я плавав під водоспадом, потім вийшов з води на зустріч сонцю, в повітрі стояв сильний запах хвої і квітів. І раптом я відчув, що весь світ являє собою одне, один потік буття, всі живі істоти становлять єдине ціле, і цим єдиним цілим керує Те, Що Творить Речі – універсальний закон буття, універсальний закон матерії і часу. І я частина цього закону, цього першопочатку Всесвіту. І ось він – поруч, тут. Здається ще мить, і я зрозумію все, зрозумію як влаштований світ і що таке Істина. Дао тут воно – поруч, навколо, в мені, і я одне ціле з Дао і з цим першопочатком. Мені здалося, що я лечу над світом, над деревами, над рікою, що я розчиняюсь в повітрі, розчиняюсь в потоці буття, як розчиняється грудка цукру, яку вкинули в річку. Мене немає, є тільки Всесвіт і я злився в Всесвітом, став одним цілим з ним. Це було Одкровення, це було Просвітлення, Саторі – називайте як хочете.

Я знав що повернусь вниз – до людей іншою людиною, але я не думав про повернення, мої думки літали вільно як птахи ні до чого не прив’язані і ні чим не обтяжені. Я ніколи не писав нічого в горах, хоча завжди брав з собою записник і ручку. В горах якось не пишеться, легко думається, але не пишеться, бо описати цю красу неможливо. Пишеться вдома. Але в той день я написав ось такі рядки, хоча вони не відображають навіть блідої тіні того, що я переживав в той день. Бо це пережите не виражається словами. І все таки до мене прийшли ось такі рядки:

                               Я співаю деревам
                               Свою пісню відлюдника.
                              А вони у відповідь:
                            «Той, хто говорить голосно,
                              не говорить нічого.»
                              Я торкався моху
                              Руками втомленими,
                              Як торкаються шерсті
                              Звіра прирученого,
                              Шепотів каменям
                              Замшілим
                              Про сховану всюди Істину,
                              А мені вони у відповідь:
                            «Той, хто говорить голосно,
                              Не говорить нічого.»
                              Я розмовляв з птахами –
                              Лісовими бардами.
                              Розповідав їм про Суще,
                              Що теж пісню співає,
                              А вони мені щебетом:
                            «Той, хто говорить голосно,
                              Не говорить нічого.»
                              Я розмовляв з вогнищем
                              Жовтим, гарячим,
                              Просив його оповісти
                              Про давніх моїх пращурів,
                              Що вклонялись йому офірою.
                              А вогонь мені у відповідь:
                            «Той, хто говорить голосно
                              Не говорить нічого.»

Коли я писав ці рядки біля вогнища, сидячі на старій ялиновій колоді мені згадався Гійом Аполлінер. Згадався його «Міст Мірабо», «Рейнські вірші», «Алкоголі». Чомусь з глибин пам’яті випливли ось такі слова:

                              «Мені й себе вже не жаль...»

Мені справді себе було не жаль. Ні на крихту. І як можна жаліти те, чого не існує? Адже «Я» - це ілюзія, випадкова комбінація дхарм, миттєве плетиво, що через мить зникне і тане іншим. Раніше я не розумів Аполлінера. Не розумів його віршів. Раніше – до війни. Мені треба було пройти через те ж саме, через що пройшов Гійом: через криваве місиво, порання, навіть смерть, божевілля війни. І тепер в моїй свідомості звучать його болісні рядки. Навіть ті – юнацькі, писані ним до війни – до його війни:

                              «З небес вернувся Феб, час на спочинок Флорі…»

Тоді флора буяла. Ніні я пишу цей есей восени – Флорі час на спочинок. Справді. Час. Але якими близькими стали мені його рядки… Всі. І ці теж:

                              «Якщо згину в бою на передньому краї
                                Цілий день ти проплачеш Лулу о моя дорога
                                Швидко пам'ять моя відлетить 
                                І снаряд що сюди прилетить до переднього краю
                                Той красивий снаряд перетвориться в квітку
                                Миттєву…»

Але зараз. І до і після відлюдництва. А тоді… Тоді світ перетворився в поезію. І Аполлінер звучав нотою сумної ностальгії життя. А потім була Ніч Грози. Серед ночі почалася небачена мною гроза – небо просто збожеволіло, грім не вгавав ні на мить, спалахи злилися в один безперервний спалах, що миготів. Грім посилювався луною гірських долин і ущелин. Я міг би подумати про війну, про що завгодно, навіть про ядерну катастрофу. Але я був в ту ніч вільний від думок про війну. Я думав про стихію. І зрозумів, що час повертатись. Повертатись до людей. Потім в мене було і липневе, і серпневе відлюдництво. Тільки не було цього відчуття буяння життя і чистоти.