Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Я навіть не помітила, коли Павло відпустив мене. Лише коли його долоня, щойно доторкнувшись до моєї шиї, зникла, я зрозуміла, що він більше не тримає мене. Але тікати мені вже не хотілося. Раптом все стало на свої місця, ніби так і мало бути. Я відчула легкість і свободу в його обіймах. Закинула руки йому за шию і занурила пальці в його вже досить скуйовджене (не без моєї допомоги) волосся. Від мого дотику чоловік підняв голову і ледь чутно промовив: 

– Ти не втечеш від мене. Не підеш…

Не встигло у мене в голові трохи прояснитися від цих слів, як від нового шалено ніжного і чуттєвого поцілунку всі мої побоювання знову благополучно розвіялися, не залишивши жодного сліду. 

А потім усе закінчилося. Павло підвівся і прислухався, а потім взагалі встав з дивана і простягнув мені руку: 

– Ми вже не самі.

Я простягла йому свою долоню, і мій погляд впав на неймовірний сріблясто-зелений візерунок на моєму зап'ясті, який визирнув з-під рукава. Знову виникло бажання вдарити нахабного чоловіка та сильніше. До того ж туди, де болючіше.

Очевидно, мої агресивні наміри повністю відбилися на моєму обличчі, адже Пашка, піднімаючи мене з дивана, застережливим тоном сказав:

– Вікторіє, тільки не зараз. Ми зможемо обговорити це трохи пізніше.

– Ага, – процідила я крізь зуби, – вже обговорили. 

Блондин якраз наводив лад у своїй зовсім не ідеальній зачісці. Кинув на мене швидкий погляд:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти сказав, що нам потрібно просто поговорити. Тоді що це? 

Я підняла рукав і постукала пальцем по шедевру невідомого автора на своїй руці. Саме в цей момент у коридорі почулися кроки, і у вітальню заглянула Ксюша.

– Віка, ти вдома? – усміхнулася, оцінивши мій дещо неохайний вигляд. 

Вона відразу зрозуміла, що ми тут не читанням літератури займалися.

– Нарешті порозумілися? От і добре. Зараз будемо пити чай. 

Вона вже закривала за собою двері, коли Павло вигукнув: 

– Оксано, на жаль, мені вже час, так що не готуй на мене.

Ми почекали, поки затихне шум кроків, що віддалялися, тоді я знову демонстративно підняла руку з витонченим малюнком, і в’їдливо запитала:

– І що це означає? 

Павло пересмикнув плечима:

– Дитинко, ти вже сама все зрозуміла, інакше не була б такою розлюченою. Але якщо тобі це так важливо почути, я можу сказати – тепер ти моя дружина.

– Ось як? – Зиркнула на нього з убивчим поглядом. – Дружина, значить. А як же те, що ти одразу згодишся розірвати шлюб, як тільки я цього захочу? І як ось це, – помотала рукою перед обличчям свого раптового чоловіка, – можна відмити?

– Віка, вибач, але це не відмивається.

Я знову почала сердитися.

– То як же тоді можна позбутися цієї незрозумілої творчості?

Мій співрозмовник стиснув губи. Лише через кілька секунд він зважився відповісти:

– Ніяк.