Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Цікава ідея, - втрутився Руслан, подивившись оцінюючи на дівчину, - а ти головаста. Якщо зробимо мотузку, зможеш залізти нагору?

- Так, - впевнено відповіла Мілана, махнувши головою, - я не боюсь висоти.

Іван та Руслан пообіцяли подумати за мотузку, адже звичайна не піде, вона дуже тонка, та не витримає вагу навіть дванадцятирічної дівчини. Тут потрібно щось більш міцніше. Хлопці попрощались та пообіцяли швидко вислати заміну, коли буде готова їжа. Мілана та Діма вже трохи висохли, зуби перестали виклацувати танок. Можна було й вартою зайнятись, хоча день був спокійний, ніяких рухів не було помічено. Більш за все, лісні жителі зараз десь ховаються в тіні, вичікуючи, коли спаде спека.

За декілька годин, до Мілани та Діми підійшли свіжі сили. Дітей відпустили відпочивати та їсти. Як тільки Мілана опинилась в таборі, то одразу побачила безлад, який влаштували Іван та Руслан. Хлопці готували мотузку, але не звичайну, а з одягу, рушників та дивного матеріалу. Руслан пояснив, що коли він з батьками приїхали в ліс, то мама взяла старий парашут. Вона планувала разом з відпочинком, займатись гамаками для туристів. Свіже повітря, багато вільного часу. Ідея з парашутом прийшла до хлопця майже одразу, як він почав роздивлятись речі та матеріал для мотузки.

Мілана неймовірно зраділа тому, що хлопці зацікавились в ідеї зазирнути за верхівки дерев. Вона кинулась допомагати, але Мар’яна почала сваритись. Спочатку охоронець має поїсти та відпочити. Вибиватись з сил одразу не потрібно, ще чого доброго – захворіти можна. Мілана швидко проковтнула трави та м’ясо зайця, якого Руслан вчора впіймав. Подякувала всім за смачний обід та все ж приєдналась в плетінні мотузки.

Часу пройшло не багато, але вже помітно потемнішало навколо. Прохолода почала заходити до табору. Костя знову попросився до струмочку, але Мар’яна не дозволила. Вже холодно – пояснила вона. Хлопчик надувся, але почав займатись багаттям, паралельно домовився з Анею на наступний день йти за дровами.

Коли останній вузол був затягнутим, хлопці видихнули та почали тестувати готовий продукт. Руслан виліз на дерево та закинув мотузку через гілку. Іван взяв кінець та розставивноги, підпираючись за стовбур, який використовували для сидіння. Руслан прив’язав Мілану за пояс та приєднався до Івана. Хлопці налягли на мотузку та потягнули на себе. Дівчина ойкнула та зависла в повітрі. Знову потягли, висота збільшилась. Трохи відпустили, знову потягли. Так робили до тих пір, поки були сили.

Коли Мілану опустили на землю, Костя підійшов та доволі серйозно попросив її не лізти на дерево. Мотузка надійна, ідея хороша, але дуже небезпечна. А якщо якийсь вузол не витримає і вона впаде? Вона ж покалічиться. Хлопчик завів руки за спину та почав ходити кругами, насупившись. Мілані було приємно, що такий маленький кавалер турбується за неї, але наполягала на спробі.

Ручний канат змотали та заховали до намету. Підготували й звичайну мотузку, оскільки канат не прив’яжеш до стріли. Точніше, прив’язати можна, але стріла не потягне його через велику вагу. Або робити справжню катапульту, або все ж пробувати закинути стрілою.

Мілана була задоволена та втомлена, як і всі діти в таборі. Аня світилась від щастя, але Мілана розуміла, що це тимчасово. Зараз подруга відчувала гру, яка її окутала. Вона почала забувати, що саме щось містичне тримає дітей в цьому лісі. Це нажаль не гра, батьки завтра не приїдуть до табору, щоб забрати дітей. Тим більше, якщо довгожитель Іван тут вже цілих три місяці.

Дівчина з нетерпінням очікувала наступний день, коли вони зможуть разом спробувати вилізти на дерево. Костя ж отримав завдання з самого ранку обійти місцевість навколо та знайти саму високу сосну. Якщо ризикувати, то обдумано. На тому домовились та заварили чай з трав. Приємний аромат розповзався табором. Діти сиділи біля вогню, тихо шепотіли щось один одному та відпочивали.

Ліза та Аня розійшлись в різні сторони, щоб віднести напій вартовим та швидко повернулись, зайнявши свої місця біля багаття. Ще один день минув. «Якщо знайдемо велику відкриту місцевість – одразу підемо туди» - думала собі Мілана та дивилась на небо. Вона дуже сподівалась, що ліс можна перехитрити, адже він сам хитрощами заманював дітей до себе.

Як тільки чай був випитий, посуд складено біля будиночку з травами, діти почали розходитись та готуватись до сну. Побудова персонального басейну, підготовка до вилазки на дерево – все це сильно вплинуло на всіх дітей табору. Вони розуміли, що щоб вижити, треба щось робити, один одному допомагати. Але Мілана та Аня прийшли та подарували нову надію. «Головне, тепер не впасти обличчям в багнюку» - сама собі посміхнулась Мілана та пішла на своє місце. Очі злипались.