Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

вигуків подиву та відповідних гримас. Вони почали міркувати, чого чекати від ними знайденої доісторичної людини, чия смерть несподівано ввійшла в їхні життя? Андреас заявив, що, оскільки останки стали частиною їхнього життя, то покійницю слід вважати членом їхньої археологічної команди, а для цього варто придумати їй ім’я. Запропонував Кассіопу за подвійну подобу тієї, що водночасперебуває на землі та на небі. Ніхто не заперечував, з’явилися усмішки згоди й кожен подумки почав, згадуючи нещасне створіння, звати його вже Кассіопою.

Ось так і сиділи, дивлячись угору, сузір’я Андоніса все змінювали й змінювали своє розташування, аж поки зовсім не зникли з-перед очей. Їх, наче чорна діра, поглинула вологість. Густий туман розповзався Егейським морем. Саме він напував убогу рослинність цих безплідних схилів, висохлих городів і виноградників. Дукареліс дивився на вогонь. Коли язики полум’я підіймалися над дровиняками, йому видавалося, що бачить у них обриси цієї Кассіопи — бліде обличчя молодої жінки з сумним і невеселим виглядом.

Дукареліс подорожував метафізичними світами. Він міг би бути шаманом у широкому степу біля церемоніального багаття. Його думка зосередилася на смерті, він намагався встановити контакт з духами мертвих. Хотів відкинути власне Я, позбутися обтяжливої тілесної подоби, що заважала свідомості перебувати в колі неспинних змін, зникнути у Всесвіті, наче астероїд, що потрапив у мовчазний світ, повний вогню, гару й сірки. Та скільки б він не намагався, його душа, внутрішнє Я були прив’язані до цього драглистого тіла, лишалися бранцями нервових розладів і почуття провини.

18

Ранок починається з того, що в двері до Дукареліса наполегливо барабанять. Його витягають буквально з ліжка та з мішками під очима доправляють до поліцейського відділку. Там його вже чекає поліціянт з форменим кашкетом під пахвою, щоб зробити офіційну заяву. У той час, коли Дукареліс відчиняє двері до кабінету, він поправляє своє волосся. Сьогодні прибув колега з Атен, «виникли нові обставини щодо вашої справи». Поліціянт стежить за обличчям Дукареліса, водночас доводячи до його відома новину. Але воно лишається незворушними, офіцере. Коли слідчий з Атен запитає його про це, той скаже: «Нічого не відобразилося. Не виглядав враженим, лише застигнув на якусь мить, наче обмірковував щось, подивився під ноги й сказав, що незабаром зайде ще раз». Але якби він справді був спостережливий, від нього не сховалося б ледь помітне тремтіння повік Дукареліса — він мав би знати, що повіки іноді бувають продовженням душі, — він побачив би, що той відводить на хвильку погляд убік, а якби пильніше дослухався, почув би наполохане гупання його серця. Зрозуміло, такі деталі не притягали увагу сил правопорядку, які й так не вирізнялися особливою кмітливістю. Такі непомітні спостереження, певно, не стали б вагомим доказами вини чи невинуватості в суді, але для якогось гоїтеля людських душ чи досвідченого слідчого, який стільки всього побачив на своєму віку, це був неприпустимий недогляд — не увіковічнити миті, які висвітлюють душений склад Дукареліса.

Перш ніж причинити за поліціянтом двері, Дукареліс бачить в глибині коридора власницю пансіону. На ній панамка, які чомусь так полюбили японські туристи, що захищає її обличчя від уранішнього сонця. Вона поливає зі шланга квіти: герань, гортензії, трояндові кущі, гарденії, і дивиться в його бік. Але, немов наполохана власною неделікатністю, одразу нахиляється до квітів, поправляє панамку й починає зрізати зав’ялі бутони та жовте листя. Коли він вийде з номера, від господині й сліду не лишиться.

Він заглиблюється в лабіринт вуличок, усе поховане під суцільною побілкою. Чисте, ще без домішок, світло пече йому очі, пестить шкіру так ніжно, що аж тіпає. Споконвіку — Світло, і Година перша, коли вуста ще в глині на смак пробують речі світу[19]. Підбори черевиків лунко гупають по бруківці. Унизу в порту він бачить пришвартований катер берегової поліції. У терміналі порту його очікує слідчий з Атен. Перед ним філіжанка кави, пане поліцейський. Випита давно, бо залишки кави зсохлі.

— Вітаю, пане Дукарелісе! Пам’ятаєте мене? — вітється той і простягає руку, холодну, наче вона рука мерця, що довго пролежав на кладовищі. Він здригається від потиску.

— Так, ви зі служби безпеки.

— Побалакаймо тут... — він показує вказівним пальцем на маленьку кімнатку за його спиною. — Перепрошую за таку таємничість, але... ви ж розумієте...

Дукареліс киває, але чи розуміє?

— Сідайте, сідайте! — продовжує слідчий та пропонує йому стілець, а сам ховається за дерев’яним бюро з покривленими ніжками, символом його влади. З нього градом біжить піт. Видно, що йому непереливки.

— Ще раз вибачаюся за надокучливість, пане Дукарелісе. Маємо дещо нове по вашій справі...

Він — людина пряма й переходить одразу до справи без зайвих розмов, викладає ситуацію так, як вона є. Його густі вуса ходять вгору-вниз, з ними рухається й шпакуватий їжачок стрижки. Формений ремінь стягує кругле, мов кавун, черевце, пане поліцейський, ознаку надмірного налягання на їжу та спритне. Нічого надзвичайного, типовий герой детективних романів у грецькій версії. Дукареліс стискає в руках бриль. Слухає, як той рядком умоглядно розташовує нові дані. Його дружину бачили в день її зникнення на Евбеї, в одному з прибережних готелів, з якимось чоловіком. Працівниця за стійкою реєстрації помітила, що вона поводилася знервовано. Пан назвав вигадані імена: Пан та пані..., вигадану адресу: Атени, Нео Психіко... Поліції не вдалося досі встановити його особу. Працівниця не змогла надати хоча б приблизний опис його зовнішності. Їй показували світлини з особами чоловічої статі, що належали до найближчого кола спілкування подружжя Дукарелісів, але безрезультатно.

Водночас поліція натрапила на неочікувану знахідку. За два дні до зникнення, дружина Дукареліса зняла з банківського рахунку, який до того не потрапляв до їхнього поля зору, дві тисячі євро. Лише позавчора банк надав нову інформацію за запитом!

— Вам про це щось відомо?

Він хитає заперечно головою. Видається втомленим і знесиленим.

— Ви знали про цей додатковий рахунок?

— Ні. Слухайте... у мене не було жодної підстави шпигувати за дружиною. Я ніколи до такого не опустився б. Але... пригадую... вона щось казала про якийсь рахунок, на який щомісяця переказувала трохи грошей, так... про всяк випадок...

У вас немає здогадок, навіщо вона зняла таку велику суму? Ні, — однослівно відрізав він. Щось з ним не так, виглядає блідим. Думками далеко звідси. Наче силиться щось почути. Потім стається вибух — крак — на сотню трильйонів клітин його тіла, яке колись він залишить у спадок цьому світові. У голові паморочиться. Затуляє рукою обличчя, розум провалюється в пітьму, йому потрібна склянка води.

— Принесіть