Деніел Кіз - Доторк

— Ви про те, чи не було в мене іншої жінки.

— Іноді й таке трапляється. Ми ж із людьми працюємо.

— І радіоактивністю.

— Так.

— Що ж, на жаль, я вас розчарую. Нічого такого.

— Ми мусимо запитати. Ви ж розумієте.

Барні знав, що йому нагадують, що це не гра, не весела подорож, і він поважав неупереджену діловитість Ґерсона. Від цього йому стало краще. Ґерсон попросив його почекати, поки піде дізнається в конторі про місце поховання.

Йому було дивно отак стояти серед тих могил, одна з яких була розрита й чекала з насипом землі поруч, та знати, що його дід десь серед тих тисяч мертвих і що він забруднив місце спочинку старого. Ґерсон повернувся з кодом ідентифікації 7-П-423-15, що означало секцію сім, північне поле, блок чотири, сектор два, ряд три, номер могили — п’ятнадцять. Барні думав, чи цю інформацію десь закодували на картці Ай-Бі-Ем. Останнє число, важливіше за всі попередні.

— Вам необов’язково йти до могили з нами, якщо не хочете.

Барні хотів.

— Та що я буду вимахуватися на самому початку справи.

Фургон повільно гуркотів головною стежкою поміж могилами, доки вони не знайшли потрібне місце. Коли вийшли, кілька людей з цікавістю розглядали білий фургон з фіолетовими пропелерами в жовтому кружечку. Барні той знак уже не здавався пропелером, а скорше фіолетовою квіткою — трипелюстковою фіалкою-мутантом. Ці глядачі що, думають, що це білий катафалк з новим релігійним символом — трилопатним хрестом? А чому б і ні? Хіба люди не робили собі богів з речей, які могли впливати на народження, змінювати життя, спричиняти смерть? Чому б не поклонятися Рентґенові, новому богові радіації? Невидному й заздрісному богові, який уникає шуму та бучі і який замість того, щоб метати блискавицями з небес, тихо роздуває пил. Одного дня Барні зліпить статую богові Рентґену, який розсіює жмені пилу, розсаджує насіння смерті та зміни. А в його ногах будуть чоловіки на станціях трилопатного хреста, страждатимуть від Опромінювання, Занепаду й Смерті.

Коли Бендікс із Макнайтом вийшли з фургона й попрямували в бік ряду номер три, могили номер п’ятнадцять, з накинутими каптурами й масками, люди, що прийшли віддати належне своїм предкам і покласти квіти до їхніх могил, повідскакували. Бендікс тримав лічильник, а Макнайт ніс на плечі свій пристрій знезараження.

Могила Теофіла Шутарека була позначена невеликим плоским дерев’яним значком. Ставити надгробок було поки рано: земля повинна спочатку осісти. Барні пригадав, як під час похорону думав, що хотів би ви́різати надгробок для старого. Дідусь Тео завжди пишався роботою свого внука. Дідо любив розповідати дітям історію про лісоруба й кабана, і одного разу, після чергової історії, Барні (дев’ятирічний) зліпив з глини фігурку кабана. Дідусь Тео був вражений, усім її показував, хвалився: «Броніслав буде великим митцем, коли виросте, великим польським скульптором». Коли тато Барні розсміявся, дідо крикнув на нього: «Ти не думай, я не здурів. Мій онук вирізатиме монументи з великих каменів, як статуї на площах у Варшаві та в музеях Кракова. Краще це, ніж твої нікудишні машини. Він навіки виріже в камені прізвище “Шутарек”».

І в той день, коли Барні дивився, як опускають труну старого, коли схилився кинути жменю землі в могилу, навіть коли грабарі закопували яму, він думав, що хотів би зробити надгробок — барельєф фігурок з історій, які дідо так любив, а в кутику підписати його так, як старому сподобалося б, прізвищем «Шутарек». Та його батько цього ніколи не дозволить. З погляду батька, Барні вже не член їхньої сім’ї, бо змінив ім’я та прізвище.

Про це він також думав, дивлячись через відкриту могилу на свого батька, який не піднімав на нього очей, бачачи ті неймовірні м’язи під затісним піджаком і складки над білим комірцем, неприродно застебнутим на м’ясистій шиї. Барні і не посмів би прийти на похорон, якби не мама.

Пізніше батько передав Стефанові ключі до старого «Доджа» й сказав: «Відвези її додому. Я на вечерю не прийду». І, не вітаючись із Барні, побрів геть. Барні відчув колишні лють і образу, та, побачивши, як повільно батько йде, усвідомив, що сам тато щойно втратив свого старого.

Стефан, стискаючи ключі, подивився на Барні, тоді на маму, і якийсь час вони стояли мовчки. Нарешті мама озвалася: «Поїхали з нами додому, поїси». Знаючи, що батька там не буде, Барні поїхав з ними. Тоді він і подумав, що візьметься й зробить для дідуся Тео чудовий висічений монумент і підпише його, бо не має значення, що думає його батько, він сам хоче це зробити — щось, чого хотів би дідусь Тео, і одного дня тато це зрозуміє.

Але тепер, спостерігаючи за тим, як Бендікс із Макнайтом обходять свіжу могилу з лічильником Ґайґера, він уже не був такий упевнений. Барні почув тріскотіння лічильника й побачив, як Макнайт схилився з маленьким совком і зсипав трохи землі з краю могили. І пригадав, як чекав, доки могилу повністю не засипали, і як, перш ніж піти до інших на паркінг, він став на коліно й торкнувся землі — притиснув її. І цим радіоактивним доторком Мідаса заразив місце спочинку свого діда.

Коли він дивився на них, йому було важко проковтнути клубок, що застряг у горлі. Сліди радіоактивного забруднення були також там, де він стояв, коли опускали труну, позаду й збоку (навпроти батька), а ще на паркінгу, де виходив з машини.

Один з випадкових очевидців, який спостерігав за роботою команди знезараження, нарешті підійшов розпитати, що відбувається.

— Просто невелика перевірка ґрунту, — відповів йому Ґерсон. Досить голосно, щоб інші почули, і запевнив чоловіка, що це звична процедура. Коли Ґерсон помітив відразу на обличчі Барні, його це, здається, роздратувало, і вбік він промовив: — Ну, певною мірою це правда. Ми перевіряємо ґрунт, і для нас це звична процедура. Будь-які інші деталі його просто засмутили б, і…

— Не можна так, — сумно всміхнувся Барні.

— Що нам робити, якщо почнеться паніка?! — гаркнув Ґерсон. — Самі знаєте, якими бувають люди, коли налякані чимсь, чого не можуть ні побачити, ні зрозуміти.

— Вони б могли вжити якихось запобіжних заходів. Перевіритися.

Ґерсон похитав головою.

— Вони не зможуть позбутися страху. Панікуватимуть, і, повірте мені, так буде ще гірше, ніж невелике опромінення, якого вони можуть зазнати. Краще їм не перейматися взагалі. Знають чи не знають — яка різниця, кінець кінцем? То для