Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

Роздягаюся повільно, бо як тільки опинилася в тихому місці подалі від очей, моє тіло розімліло і сили, здається, також покинули мене. 

Ось і скинула весь одяг на комод, який, думаю, і призначений для усіх потрібних у цьому місці дрібниць. Туди ж кинула ножі, пістоль і хлист. 

Я відчуваю, як оголене тіло окутує пар купальні і приємно обігріває шкіру. Посміхаюся і торкаюся кінчиками пальців води. Трохи гарячкувато, тому рука сіпається. Хоча мені здається, що це через те, що я сьогодні трохи мерзла. 

Спочатку розпускаю волосся з розтріпавшоїся зачіски і одразу зав'язую у високий хвіст тією ж стрічкою. 

Хочеться пірнути з головою, але я стримуюсь. 

Останні дні холодні і мені не хочеться захворіти. Холод щодо волосся, мабуть, моє єдине слабке місце. Навіть улітку, купаючи голову, я одразу сушу її на сонці.

Нарешті вода огортає моє тіло. Напруга мабуть одразу спадає і я відчуваю бажаний комфорт. 

На деякий час у мене вилітає з голови, що я не сама. Але, згадуючи про “чудо-чоловіка”, я закушую губу скоріше не від бажання, а від сміху. І все ж, у такій прекрасній атмосфері не вистачає поруч сильного плеча. Я знову потайки сміюся, але через мить твердим голосом голосно звертаюся до купованого хлопця:

- Роздягнися повністю, волосся завяжи і заходь. І не дай тобі, - хочу лайнутись, але стримуюсь. - Відклади свої пережитки янгольського життя подалі.

У відповідь лиш чую мовчання. Невже втік? А я вже дала йому шанс ... Хмикаю. Не дуже й хотілося... 

Я зітхаю і знову звертаюся, вочевидь, до пустої кімнати, щоб точно впевнитись в своїй здогадці.

- Скільки можна там копошитися, - голос віддає сталлю. - Не варто виводити мене з себе.

Я помилилась, бо нарешті чую кроки. Але мій сьогоднішній партнер топчеться перед дверима. Мені здається, що я навіть чую його дихання.

Трохи привстаю з ванни і хапаюсь за хлист. Оголеною йти не хочеться нікуди. Тому зітхаю і повертаюсь у воду, полишаючи улюблений інструмент.

- Не змушуй мене підійматися, я надто зморена, щоб бігати за “цнотливим хлопчиком”, - промовляю стомленим голосом. 

Однією рукою дотягуюсь до ременя, що лежить на комоді серед речей, і дістаю зубочистку, яку одразу затискаю в зубах. Треба зайняти рота, доки я знов не почала лихословити. Доки я ще здатна поводитись пристойно.

- Не хвилюйтесь, за мною бігати Вам не доведеться. Скоріше будете бігти від мене. - я чую аж надто глибокий чоловічий голос, зовсім не схожий на той м'який і жіночний, що належав “ангелочку”. Це вводить мене в ступор. Я хмурюсь і тру втомлені очі.

Можливо, в мене знов слухові галюцинації. Якось всього багато на сьогодні…

- Заходь вже або йди звідси. Я не налаштована на жарти, - жую зубочистку від злості. 

О, демони. Не впевнена уже чого хочу: щоб він пішов чи залишився, бо вигляду і поведінці ангелочка я кажу "ні", а от його теперешніму голосу впевнене "так".

- А на що налаштована? Втамувати любовну спрагу? - знову чую цей чаруючий голос і не бачу його власника. Це бісить. 

Нарешті я знову чую кроки і власник того самого ідеального голосу з'являється перед мої очі.

Зараз я б і сама хотіла побачити власне обличчя. Думаю його вираз сторонньому здасться дуже комічним, бо я бачу нікого іншого, як Русала. 

Русала, який від мене втік, який здавався мені німим і який нібито має мене боятись, а не дивитись зараз у вічі так відкрито і нахально. Це безперечно шокує. І пробиває на нервовий сміх.

- Ну що, давно не бачились, - я щільніше затискаю у роті зубочистку і перекидаю її з одного кутка губ в інший. - Океанський вітер…

- Мені здалось, чи ти все-таки мене згадала? - голос Ділана зараз дуже приємний, з легкими хрипкими нотками.

Я відвернулась і чомусь роблю вигляд, що розмовляю зі стінкою навпроти.

- Те, що ти подав голос, звісно, приємна несподіванка, але я в душі не гребу про що ти говориш.

Чому він говорить так ніби ми знайомі?

- Тоді про це іншим разом… А взагалі-то я вмію не тільки говорити, - з якоюсь таємничою посмішкою промовляє він.

Його голос не можна ні з чим порівняти. Насолода для вух. Чи може голоси - це мій фетиш? Раніше не помічала за собою такого…

- Чого з'явився? Тікав же… - цікавлюсь, бо це дійсно мене турбує. Не прийшов же він у такому вигляді мене вбивати. Це було б комічно.

Він на мить відвів очі, здвигнув плечима і зустрівшись з моїм поглядом твердо відповів:

- Заревнував. Просто дико! 

Я не витримала і нервово розсміялась.

З чого б йому ревнувати? Тікав же, як від вогню.

Я нарешті окидую поглядом Ділана, помічаючи, що він лише у рубасі і штанах. Вочевидь, інший одяг уже залишив у кімнаті чи десь іще.

Намагаючись відволіктись, я ставлю зовсім нецікаве мені питання:

- А куди подівся мій провідник у світ насолоди? Божественний, як його там… Офіліон, - я впевнена, що на моєму обличчі нечитаємий вираз, а от всередині я вже помираю від сміху.