Віктор Гюго - Знедолені

є Жан Вальжан. Щодо вбивства, то й тут ви не скажете мені нічого нового. Я сам бачив, як Жан Вальжан застрелив поліційного наглядача Жавера.

Тенардьє зиркнув на Маріуса переможним поглядом; настав час перейти в наступ і відвоювати втрачені території.

— Ви помиляєтеся, пане барон.

— Як помиляюся? Ви станете заперечувати факти?

— Це не факти, а чистісінька фантазія. Істина й справедливість передусім. Я не люблю, коли людей звинувачують безпідставно. Пане барон, Жан Вальжан не обікрав Мадлена, і Жан Вальжан не вбивав Жавера.

— Та ви що?

— Я можу навести вам дві причини.

— Які? Говоріть!

— Перша: Жан Вальжан не обікрав Мадлена, бо сам Жан Вальжан і є Мадлен.

— Що за вигадки!

— А ось і друга: він не вбивав Жавера, бо Жавера вбив сам Жавер.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що Жавер наклав на себе руки.

— Доведіть! Доведіть! — у нестямі закричав Маріус.

— Жавера-агента-поліції-знайдено-утопленим-під-чов-ном-біля-мосту-Міняйлів, — карбуючи кожне слово, сказав Тенардьє.

— Доведіть же!

Тенардьє дістав із бічної кишені великий сірий конверт.

— Ось моє досьє, — спокійно сказав він і провадив: — Пане барон, у ваших інтересах я постарався розвідати про Жана Вальжана все досконально. Коли я заявляю, що Жан Вальжан — це Мадлен, і що Жан Вальжан не вбивав Жавера, значить, я маю докази.

Говорячи, Тенардьє дістав із конверта й простяг Маріусові дві пожовклі газети, злинялі та пропахлі тютюном.

Читачеві вже знайомі ці газети. Одна з них, давніша — «Драпо блан» від 25 липня 1823 року — встановлювала тотожність Мадлена і Жана Вальжана. Друга — «Монітер» від 15 липня 1832 року — повідомляла про самогубство Жавера й додавала, що, судячи з усного рапорту Жавера префектові, він потрапив у полон до повстанців на барикаді Шанврері й вибрався звідти живим завдяки великодушності одного із заколотників, який вистрелив у повітря, замість пустити йому кулю в лоб.

Маріус прочитав. Перед ним були точні дати, незаперечні докази. Отже, касира ввели в оману, й він дав йому неправильні відомості. Постать Жана Вальжана раптом виступила з мороку й виросла перед його очима. Маріус не міг стримати радісного вигуку:

— То виходить, цей нещасний — чудова людина! І ті гроші справді належать йому! Він Мадлен — провидіння цілого краю! Він Жан Вальжан — рятівник Жавера! Та це ж герой! Це — святий!

— Він не святий і не герой, — сказав Тенардьє. — Він убивця і злодій.

Маріус знову почув слова «вбивця» і «злодій», з якими, здавалося, було покінчено. Його наче облили крижаною водою.

— Авжеж, — провадив Тенардьє. — Жан Вальжан не обікрав Мадлена, але він злодій. Він не вбив Жавера, але він — убивця. Пане барон! Я розповім вам усе, як є, і полишу на вашу великодушність винагородити мене. Цю таємницю слід цінувати на вагу золота. Я трохи стомився, дозвольте мені сісти.

Маріус сів сам і показав на стілець співрозмовникові.

Сівши, Тенардьє, заклав ногу на ногу й відкинувся на спинку — як людина, впевнена у собі.

— Пане барон! — з поважною урочистістю заговорив він. — Шостого червня тисяча вісімсот тридцять другого року, в день заколоту, один чоловік перебував у Головній клоаці Парижа, там, де водостік виходить у Сену, між мостом Інвалідів і Йєнським мостом.

Маріус раптом підсунув свого стільця ближче до Тенардьє. Той помітив цей рух і вів далі з неквапністю оратора, що цілком заволодів увагою слухача:

— Змушений переховуватися — правда, з причин, далеких від політики, — вищеназваний чоловік обрав клоаку собі за житло й мав від неї ключа. Було це, повторюю, шостого червня, десь о восьмій вечора. Чоловік почув у клоаці шурхіт кроків. Вельми здивований, він притиснувся до стіни і став чекати. Кроки наближались. Заґратований вихід на Сену був неподалік, і звідти проникало світло, що дало йому змогу впізнати в тому, хто йшов, колишнього каторжника, і побачити, що він несе на спині труп. Убивця схоплений на гарячому, а щодо крадіжки, то це ясно само собою. Задарма людину не вбивають. Каторжник збирався кинути труп у річку. І ось що варто відзначити: дістатися до виходу каторжник міг, лише пройшовши крізь жахливу трясовину. Але він не кинув туди труп, бо робітники клоаки, чистячи наступного дня водостік, знайшли б убитого, а це не входило у розрахунки вбивці. Він визнав за краще перебратися через драговину зі своєю важкою ношею, і це, мабуть, коштувало йому неймовірних зусиль. Більший ризик для життя годі собі уявити, і я взагалі не розумію, як він вибрався звідти живий.

Маріус пересунув стільця ще ближче до Тенардьє. А той скористався з цього, щоб перевести дух.

— Пане барон, клоака — не Марсове поле. Вона вузька, і якщо там опиняться двоє, вони неодмінно мають зустрітися. Отож постійний мешканець клоаки й випадковий перехожий мимохіть зіткнулися. Перехожий сказав постійному мешканцеві: «Ти бачиш, що я несу. Випусти мене назовні — у тебе є ключ». Цей каторжник — неймовірно дужий. Відмовити йому — не було чого й думати. Одначе власник ключа почав із ним розмову — щоб вигадати час. Він уважно оглянув мерця: то був добре вдягнений юнак, на вигляд багатий і весь залитий кров’ю. Під час розмови мешканець клоаки зумів непомітно для вбивці відірвати клапоть від сурдута вбитого. Речовий доказ, як ви розумієте, — засіб вистежити злочинця й приперти його до стіни. Клапоть від сурдута мешканець клоаки сховав до кишені. Після чого він відімкнув ґрати, випустив перехожого з ношею, знову замкнув двері й подався геть, не бажаючи бути вплутаним у цю історію, — він не хотів бачити, як убивця кидатиме труп у річку. Вам тепер зрозуміло? Той, хто ніс убитого, був Жан Вальжан; власник ключа — перед вами; а клапоть від сюртука…

Урвавши фразу, Тенардьє витяг із кишені й підняв угору клапоть чорного сукна — подертий, весь у іржавих плямах.

Не відриваючи погляду від того клаптя, блідий, як смерть, Маріус поточився до стіни; не обертаючись, він намацав ключ у замку стінної шафи, відчинив дверцята й засунув туди руку.

— Пане барон, — вів далі Тенардьє, — у мене найсерйозніші підстави припускати, що вбитий юнак був багатий чужоземець, який мав при собі величезну суму грошей. Жан Вальжан заманив його в пастку.

— Тим юнаком був я, а ось і сюртук! — крикнув Маріус і кинув на підлогу закривавлений чорний сюртук.

Потім, вихопивши клапоть із рук Тенардьє, він приклав його до відірваної поли. Клапоть прийшовся якраз. Тенардьє остовпів від подиву.

Маріус рвучко випростався, охоплений і розпачем, і радістю. Він сунув руку до кишені, підійшов до Тенардьє й