Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

ось тобі імперія на сотні чи тисячі

кілометрів. Кораб лі дали імперіям змогу простягнутися за

океан. Рушій Епштейна подарував нам зовнішні планети...

Вона замовкла і заклацала по пульту зв’язку. Вона не

поділилася, кому надсилає повідомлення, а Голден не став

запитувати. Закінчивши, додала:

— Але історія завжди та сама. Байдуже, які у вас гарні

технології, колись ви завоюєте території, які не зможете

втримати.

— Ви про зовнішні планети?

— Не тільки, — її голос ставав усе спокійнішим

і замисленішим. — Я кажу про всю блядську концепцію імперії.

Британці не змогли втримати Індію чи Північну Америку, бо

чому народ повинен слухатися короля, який від них за шість

тисяч кілометрів?

Голден поморочився з трубкою циркуляції повітря на пульті, скерувавши її на своє обличчя. У прохолодному повітрі ледь

вчувалися озон і мастило.

— Із логістикою завжди проблеми.

— Не кажи. Якщо ти пливеш у небезпечну подорож за шість

тисяч кілометрів по той бік Атлантичного океану, щоби

повоювати з колоністами, це дає ворогові ще й яку домашню

перевагу.

— Принаймні, — сказав Голден, — ми, земляни, зрозуміли це

до того, як погризлися з Марсом. До нього ще далі. А іноді між

нами Сонце.

— Дехто досі не простив нам те, що ми не притисли Марс, коли

була можливість, — сказала Авасарала. — Я працюю на таких

людей. Довбані ідіоти.

— А я гадав, мораль вашої історії в тому, що ці люди зрештою

завжди програють.

— Ці люди, — сказала вона, підводячись і повільно крокуючи

до трапа, — не є справжньою проблемою. На Венері, може, зачаївся авангард першої імперії, яка здатна втримати нас своєю

лапою. І ця чортова протомолекула показала, які ми дріб’язкові

начальники з глухого села. Ризикуємо втратити свою Сонячну

систему, бо подумали, ніби аеропорти з бамбука прикличуть

вантаж просто з неба.

— Вам треба поспати, — сказав Голден, поки вона викликала

ліфт. — Всі імперії не здолати за раз. Почнімо з однієї.

— Можливо, — сказала вона, зникаючи з очей, і палубний люк

гримнув за нею.

* * *

— Чому ніхто не стріляє? — поцікавився Пракс.

Він приплентався на командну палубу вслід за Наомі, наче розгуб лена дитинка. Тепер сидів у одному з багатьох незайнятих

крісел. Він не зводив з головного екрана погляду, в якому

змішалися страх і захоплення.

Великий тактичний екран показував мішанину червоних

і зелених цяток, що позначали три дюжини припаркованих на

орбіті Іо флагманських кораблів. «Росі» позначив усі земні

кораблі зеленим, а марсіянські — червоним. Оманлива простота

приховувала значно складнішу ситуацію. Голден розумів: якщо

почнуть стріляти, розрізнити друзів і ворогів буде непросто.

Різні кораблі поки що мирно висіли над Іо, лише натякаючи на

свою неймовірну загрозу. Вони нагадали Голдену крокодилів, яких він у дитинстві бачив у зоопарку. Велетенські, броньовані, повні зубів, але дрейфують на поверхні води, як статуї. Навіть не

блимають очима. Коли у вольєр кидали їжу, вони з моторошною

швидкістю вилітали з води.

«Ми просто чекаємо, поки у воду впаде крапля крові».

— Чому ніхто не стріляє? — повторив Пракс.

— Гей, док! — покликав Еймос.

Він розлігся в одному з крісел біля Пракса, випромінюючи

спокійну ледачість. Якби ж то Голден теж міг так почуватися...

— Згадай, як на Ганімеді ми залякували тих чуваків зі зброєю, і ніхто не стріляв. Аж поки ти курок не звів, ага?

Пракс зблід. Голден припустив, що згадувати криваві наслідки

тієї сутички було неприємно.

— Так. Пам’ятаю.

— Тут те саме, — сказав Еймос. — Тільки ніхто поки не звів

курок.

Пракс кивнув.

— Дійшло.

Голден знав: якщо хтось нарешті зрушить кригу, їхньою

першою проблемою буде зрозуміти, хто в кого стріляє.

— Авасарало, щось чутно про політичний ландшафт? На екрані

чимало зелених цяток. Скільки з них належить нам?

Авасарала знизала плечима і продовжила слухати переговори

між кораблями.

— Наомі, — сказав Голден. — Що думаєш?

— Поки що флот Нгуєна навів цілевказівники тільки на

марсіянські кораблі, — відповіла вона, відмічаючи кораблі на

головному тактичному