Гі де Мопассан - Твори. Том 1

— Це правда. Я сам їй скажу.

— Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці?

— Авжеж, хай йому чорт.

— Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама.

Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір’їв, обдумуючи, як почати важку розмову.

Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав:

— Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами.

Вона глянула на нього ясними очима:

— А навіщо?

— О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду.

— Говоріть.

Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню.

Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою.

Далі озвалася:

— Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме?

— Я маю на увазі доктора Мазеллі.

Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала;

— Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді… відтоді… після заручин сестри я стала вже не така… не така дурна.

Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете… мене тільки забавляло все це.

Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг!

Він спитав:

— То ви не любите його?

— Кого? Мазеллі?

— Так.

Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:

— І… ви не любите… нікого?

Вона відповіла, опустивши очі:

— Не знаю… Люблю тих, хто мене любить.

Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:

— Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!

Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши:

— Мовчіть… Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня.

Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував.

Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав:

— Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!..

Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч-на-віч.

Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися.

— Боже мій… Добродію… я поводився… справді як…

Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював:

Ох, мержотник…

Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки.

— Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда… Присягаюся вам, що це було вперше… і присягаюся, що хочу одружитися з нею.

Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав:

— А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах-р-р-рай!..

І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою — погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран — злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати.

Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього — землі, джерела, дочок.

І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю.

Полеві урвався терпець, і він кинув старому:

— Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей…

Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше.

Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв’язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу.

Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має.

Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому:

— Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!..

Той раптом спитав:

— А ви напишете це на папері?

— Авжеж напишу!

— І підпишетесь?

— І підпишусь.

— На гербовому папері?

— Та на гербовому ж!

Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов’язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом.

Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась. Отже, він був заручений — мимо своєї волі, мимо волі Шарлотти, волею випадку, через вигадливий збіг обставин, що позбавили його будь-якого виходу. Він бурмотів:

— Що за безглуздя!

А потім подумав: «А втім, я, мабуть, нічого кращого не знайшов би в цілому світі». І в глибині душі радів, що доля поставила йому цю пастку.

VI

Наступний день почався для Андермата кепсько. Прийшовши до водолікарні, він довідався, що вночі в «Сплен-дід-готелі» помер від апоплексичного удару пан Обрі-Пас-тер. Інженер був дуже корисний йому своїми знаннями, своїм безкорисливим захопленням і любов’ю до монт-орі-ольського курорту, який він вважав немовби своїм дитям, а окрім того, було ще й надзвичайно прикро, що хворий, приїхавши лікуватися аби запобігти крововиливу, й помер саме в період лікування, в розпалі сезону, на початку успіхів новонародженого