Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

зникнути негайно, покинути тіло — паф, ніби дух. Порожні кайданки з брязкотом падають на землю.

Розпечена вруниста земля парувала. Далеко внизу серед бур’я­нів у тривожній потайній нерухомості згорбився «транс ам», а краплі дощу мерехтіли в нього на капоті дрібною білою млою; усередині могла б цілуватися парочка. З роками їй на тонких безмовних маргінесах снів часто ввижатиметься той автомобіль, саме таким — сліпим, інтимним і бездумним.

 

Була друга година, коли Гаррієт — попередньо прислухавшись (усе чисто) — увійшла через задні двері. Окрім містера Ґодфрі (який її наче й не впізнав) і місіс Фонтейн, яка зміряла її зі своєї веранди винятково химерним поглядом (така вона була брудна, пошмарована стрічками темних ниток жабуриння, що поприлипало до шкіри й запеклося на спеці), вона більше нікого не зустріла. Сторожко, озирнувшись в обидва боки, Гаррієт поспішила коридором у ванну внизу й замкнула за собою двері. У роті парував і жеврів присмак розкладання, він просто вбивав. Вона зняла весь одяг (пахнув він жахливо; скидаючи через голову ґерлскаутську сорочку, Гаррієт мало не виблювала), шпурнула його у ванну й відкрила обидва крани.

Еді часто розповідала їй історію про те, як мало не померла через устрицю на одному весіллі в Новому Орлеані. «Я в житті так не блювала». Вона зрозуміла, що та устриця зіпсута, розповідала Еді, тієї ж миті, як укусила її; виплюнула її собі просто в серветку, але за кілька годин знепритомніла, і її відвезли в Баптистський шпиталь. Десь так само Гаррієт, щойно спробувала на смак воду з резервуара, то зрозуміла, що через неї блюватиме. Гнилизна просочилася їй у тіло. Її ніщо не могло змити. Гаррієт сполоснула руки й рот; прополоскала горло «лістерином» і виплюнула, склала долоні під краном і пила, і пила, і пила, але запах просякнув усе, навіть чисту воду. Він здіймався з брудного одягу у ванній; зрілим і теплим пробивався крізь пори шкіри. Гаррієт всипала у ванну половину коробки «містера баббла» й набирала гарячу воду, доки піна не збилася до монструозних розмірів. Та навіть під плівкою заніміння від ополіскувача в роті все одно трималася та гидь, ніби пляма на язику, яскраво й досить конкретно нагадуючи про ту роздуту істоту, що наполовину втонула й штурхалася об темну стіну резервуара.

У двері постукали.

— Гаррієт, — покликала мама, — то ти там?

Гаррієт ніколи не приймала ванну внизу.

— Так, мем, — відгукнулася Гаррієт за мить, перегукуючи гуркіт води.

— Ти там якийсь безлад робиш?

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт, безрадісно роздивляючись безлад.

— Ти ж знаєш, я не хочу, щоб ти милася там.

Гаррієт не знала, що відповісти. Її скрутило хвилею судоми. Вона сіла на краєчок ванни, вдивлялася на замкнені двері й обома руками прикрила рот, розхитуючись туди-сюди.

— Дивися, щоб я не мусила потім там прибирати, — сказала мама.

Вода, якої Гаррієт напилася з-під крана, поверталася. Одним оком позираючи на двері, Гаррієт встала з ванни і — зігнувшись удвоє від болю в шлунку — навшпиньки, якомога тихіше, підібралася до унітаза. Щойно вона прибрала руки від рота, з нього полилося, шух, прозорий приголомшливий струмінь паскудної води, що пахла точнісінько як застояна вода, у якій втопився Денні Ретліфф.

 

У ванній Гаррієт випила ще більше води з холодного крана, випра­ла одяг і помилася. Вона спустила воду; натерла ванну «кометом»; змила жабуриння й пісок, а тоді залізла, щоб іще раз самій сполоснутися. Але темний сморід розпаду просякнув її суцільно й наскрізь, так що навіть після всього того мила й води вона все одно почувалася замаринованою й просоченою брудотою, знебарвленою, гидотною, з похнюпленим через це носом, ніби облитий нафтою пінгвін, якого вона бачила в журналі «Нешнал Джіоґрефік» у Еді вдома, де він жалюгідно стояв у мийниці, відвівши від боків жирні плавники, щоб вони не торкалися засаленого тільця.

Гаррієт знову спустила воду у ванній і відтерла її; вона викрутила мокрий одяг і вивісила сушитися. Збризнула все «лайсолом»; обприскала себе із запилюженої пляшечки із зеленим одеколоном, де на етикетці жінка танцювала фламенко. Тепер вона вся була чиста, рожева й очамріла від жару, та лише трохи глибше, під поверхнею парфуму вологість у парній ванні досі тяжіла від ноток гнилі, того ж зрілого духу, що щедрим шаром обліпив їй язик.

Треба ще ополіскувача, подумала Гаррієт — і, без попередження, з рота дурнуватим водоспадом пролився ще один шумкий каскад прозорого блювотиння.

Коли скінчилося, Гаррієт лежала на холодній підлозі, щокою до кахлю кольору морської хвилі. Щойно вона спромоглася підвестися, то потягнулася до умивальника й утерлася ганчіркою. Тоді загорнулася в рушник і побрела нагору до себе в кімнату.

Вона почувалася такою хворою, такою запамороченою й виснаженою, що — ще до того, як усвідомила власні дії — стягнула покривала й залізла в ліжко, у ліжко, де не спала тижнями. Але воно здавалося чистим раєм, тож вона не переймалася; і — попри колючий біль у шлунку — провалилася в глибокий сон.

 

Її розбудила мати. Сутеніло. У Гаррієт болів шлунок, а очі свербіли, як тоді, коли в неї стався кон’юнктивіт.

— Що? — запитала вона, важко спинаючись на лікті.

— Питаю, ти захворіла?

— Не знаю.

Мама нахилилася ближче, щоб помацати її чоло, тоді насупила брови й подалася назад.

— Що це за запах? — Коли Гаррієт не відповіла, вона подалася вперед і підозріло понюхала її шию.

— Ти тим зеленим одеколоном набризкалася? — запитала вона.

— Ні, мем. — Брехня вже стала звичкою: зараз у разі сумніву найкраще завжди казати «ні».

— Він ні до чого. — Батько Гаррієт подарував його матері на Різдво, лаймово-зелений парфум із танцівницею фламенко; він роками стояв на полиці без