Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

права на працю, — до кого з сусід-писателів не зайде, ті зразу його до столу: о, Миколо, а ми якраз обідати збиралися, сідай з нами…

— То вони свої власні наїдені ряшки так замолювали… Ладно, тітко, не падькайся вже так за мене. Якусь халтуру я собі завжди знайду, є ще похєр в похєровницях! Один рекламний кліп зніму — і місяць можу за миску юшки з тобою їздить, раз ти така скупа.

— Я не скупа. Якщо одержу ґрант — є така надія, — заплачу.

— О! Я ж так і знав. Куркулька. Поки за горло не візьмеш, снігу зимою не допросишся, — Антоша веселіє: офіційну частину проїхали, можна переходити туди, де наливають: — То що? Коли приступаємо?

— А ти, виявляється, романтик, Антосю!..

Це вже укладена угода, і Антоша це розуміє — й відповідно поважніє, облишивши свій звичайний тон сільського дурника:

— Знаєш, Дарухо, мені вже п'ятдесят три роки. І в мене, як і в кожного, є своя межа нагину. Можна довго собі вмовляти, що нема різниці, за ким камеру носиш, — плюнув, утерся й забив болт, куди воно потім іде, те, що ти зняв, бо то, типу, не твій геморой… А синові я що скажу? «Служи, синок, как дєд служил, а дєд на службу хуй ложил»? Це армійське ще, вибач…

— Це ж він на п'ятому курсі в тебе? Цього літа закінчує?

— Угу, нашу ж бурсу. І що його жде? Теж у бандюків на підхваті стояти? Не хочеться, знаєш, щоб він колись собі сказав, що його батько все життя був латаним гандоном. Хочеться вже щось і лишити по собі. Щось таке, щоб він коли-небудь міг мною гордитись…

— Антоський, — каже Дарина, відчуваючи, як горло їй терпне. — Антоський. Ми з тобою зробимо суперфільм. От побачиш.

— Ну, — погоджується Антоша.

— Я тобі обіцяю. Якщо жоден канал не купить — малому покажеш.

А вона покаже Ніці Бухаловій. І Катрусі, Катрусі неодмінно: хай вона ще маленька, щоб розуміти, але вона запам'ятає. А коли підросте, Дарина їй розкаже. Вони так швидко ростуть!.. Діти, живі годинники прожитого нами часу, і все, що ми можемо, — це старатись колись у майбутньому заробити в них прощення. І той, хто буде (дівчинка? З біленькими кісками?..), — як вона гляне йому (їй?) в очка при зустрічі, якщо вона цього не зробить? Її фільм. І Антошин, він правду каже, це і його фільм також, — не тільки тому, що там і його труд: що то Антошине око, навіть із похмілля завжди безпомильно видюще на найліпший ракурс, ховалось за камерою всі двадцять чотири години зйомок, — от же Вовчик, режисер її програми, теж уклав туди копу свого труда, але куди йде його труд, то для Вовчика був «не його геморой», Вовчик спокійно відступав те працедавцеві… А Антоша не зрадив свій труд. Просто, не зрадив, і все. Чи це й є те, що Адька, порпаючись у всіх отих дрібничках старовинної роботи, з такою суто чоловічою, цеховою шанобливою гордістю (ми, жінки, так не вміємо), називає — майстер?..

— Та фіґ його зараз заморочуваться, куплять чи ні, — бурчить майстер. — Я, знаєш, як зрадів, коли почув, що ти архів у них забрала! Ну, думаю, Дарка розумничка, вставила гнидам пістона… Бо, кажу ж тобі, дістали. Я ж, у принципі, віл, ти знаєш, — мною можна довго орати, а я й не мукну, тільки мухи хвостом одганятиму… Український характер, ми ж усі такі… Доки не перейдена межа нагину. А тоді вже все — одрізано: віл став, і вже хрін нагнеш. Якби ти мені оце сказала, що вже маєш другого оператора, я б усе одно з каналу звалив. Куди завгодно, хоч до чорта в зуби. Бо те, що ці пацаки готують, це повна дупа, я тобі кажу. Тільки що народ не вкурює, що до чого…

— Ну, ти ж вкурив. І я вкурила. І ще знаю людей, які вкурили… А скількох ми ще не знаємо? Це велика країна, Антосю. Її так легко не нагнеш.

— «Діогенового ліхтаря» жалко, — несподівано каже Антоша. — Жалко.

— Угу…

— Ти ж його правда держала. Ліхтаря того. І видно було, що в країні є люди… А тепер саме гімно лізе з усіх щілин, і нічого іншого не видно. І чого воно так, Дарухо, га? Чого нас весь час опускають? Всю дорогу, куди в історію не глянь, вічно те саме — втоптують у гімно так, щоб ми й самі себе не бачили… Карма така, блін, чи що?

— Чортове грище, — згадує вона. — Це мені так недавно один чоловік сказав. Тобто, він сказав — Боже, але йшлося насправді про чортове: є, знаєш, люди, в яких ці поняття взаємозамінні — Боже-чортове, верх-низ, право-ліво… По ситуації, як карта ляже.

— Угу, і щось до хера їх, таких, розвелося… І що його робить, Дарухо? Га?

— Фільм, Дарина.

— Фільм, Антоський. Що ж нам іще робити?

Це буде фільм про зраду, сказала вона Адріянові, коли вони вертали пішки через Татарку з реставраційної майстерні: Дарина напросилася, щоб він узяв її подивитись, як відчищають старі ікони. Про зраду? Але ж ми так і не знаємо, хто привів облаву до бункера, це ж усе тільки наші здогади, — чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду — як дорогу, що веде до смерти, ми про це вже з тобою говорили — за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви.

То коли ви починаєте? Вже завтра — я запросила Антошу до нас на вечерю, обговоримо зміни до сценарію, може, в нього теж якісь ідеї виникнуть, — як-не-як, нас уже троє! Нас і так уже троє. Без Антоші. Ну-у-у, мацьопа ще не в команді!

То це тому ти нині такий рейвах у хаті влаштувала — переглядала архів? Так, і знаєш, що виявила? На диктофоні, пам'ятаєш, він мені тоді, як ми вертали з бухаловської риболовлі, працював у сумочці, цілу нашу розмову писав, — так там на початку, уяви собі, Павло Іванович говорить! Справді? Це ж як так вийшло? Або я знаю — мабуть, кнопка запису якось придавилась, іще там, на березі, коли він нам на прощання поривався рибу впхати, — що саме говорить, розібрати неможливо, таке дражливе бубоніння, як за стіною, бу-бу-бу, настійно, мов ніяк не проб'ється, тільки тембр і інтонації, більше нічого, — і знаєш, дуже дивне на мене враження цей голос зробив, отак очищений до голої звукової