Джордж Мартін - Гра престолів

коли рогатий серп місяця вже хилитався у водах річки. Кінна вервечка по двоє звивалася крізь браму східної башти, мов велика сталева змія, проповзала двором, потім крізь внутрішню цитадель і через міст, а тоді знову виникала з другого замку на західному березі.

Кетлін їхала на чолі змії разом із сином, своїм дядьком паном Брінденом та паном Стевроном Фреєм. Слідом рухалося дев’ять десятих їхнього кінного війська: лицарі, латники, охочекомонні, кінні стрільці. Щоб перейти усім, знадобилося кілька годин. Опісля Кетлін довго згадувала цокання безлічі копит на підйомному мості, вид князя Фрея, що спостерігав за переходом зі своїх ношів, блиск очей у бійницях на стелі середньої Річкової Вежі.

Більша частина північного війська — списники, лучники, різноманітна піхота — залишилася на східному березі під проводом Руза Болтона. Робб наказав йому рушити на південь і стати до бою з величезним військом самого князя Тайвина Ланістера, яке йшло назустріч, на північ.

На щастя чи на горе, але її син кинув кості.

Джон VIII

— Тобі не зле, Сніговію? — запитав пан Мормонт похмуро.

— Зле, — прокаркав його крук, — зле.

— Не зле, пане, — збрехав Джон… надто голосно, наче так мало здаватися правдивіше. — А вам?

Мормонт скривив губи.

— Мене прагнув убити живий мертв’як, та й усього. Чого мені має бути зле?

Князь-воєвода почухав підборіддя. Він мусив відрізати рясну бороду, обпалену вогнем, і тепер з бляклою стернею на обличчі виглядав старим, втомленим і неоковирним.

— Ти якийсь непевний. Як ся має твоя рука?

— Одужує.

Джон зігнув-розігнув перев’язані пальці, щоб показати. Коли він кидав палаючі запони, то обгорів дужче, ніж йому здавалося, і тепер правиця була забрана шовком мало не до ліктя. Одразу він не відчув майже нічого; мука почалася пізніше. Потріскана червона шкіра сочилася рідиною, між пальцями повилазили велетенські й страшні криваві пухирі.

— Маестер каже, матиму рубці, а решта одужає, як і була.

— Рубці — то пусте. Стіною частіше ходять у рукавицях, аніж без них.

— Як скажете, пане.

Джона турбували зовсім не рубці, а все інше. Маестер Аемон дав йому макового молочка, та все ж біль залишався страшним. Спочатку здавалося, що рука все ще палає, вдень і вночі. Тільки зануривши її у балію снігу та крижаної стружки, він отримував якесь полегшення. Джон дякував богам, що ніхто, крім Привида, не бачить, як він вивертається на ліжку, скиглячи з болю. Коли ж нарешті засинав, то бачив ще болісніші сни. Уві сні упир, з яким він бився, мав сині очі, чорні руки та обличчя його батька. Проте Мормонту він про таке розповісти не наважувався.

— Минулого вечора повернулися Дивен і Гейк, — мовив Старий Ведмідь. — Не знайшли жодних слідів твого дядька, як і усі інші.

— Знаю.

Джон притягся до трапезної на вечерю з друзями, а там тільки й балачок було, що про невдалий похід розвідників.

— Знає він, — пробурчав Мормонт. — Як це тут усі про все знають?

Відповіді він, схоже, не чекав.

— Здається, тут було тільки двоє отих… істот, чи хто вони там, не можу назвати їх людьми. І дякувати богам. Якби їх було більше… не хочеться й думати. Але їх буде більше, я відчуваю це власними старечими кістками. Маестер Аемон теж згоден. Піднімаються холодні вітри. Літо закінчується, і насувається така зима, якої світ ще не бачив.

«Зима насувається.» Гасло Старків ще ніколи не здавалося Джонові таким похмурим і віщим.

— Пане воєводо, — запитав він, вагаючись, — кажуть, що минулої ночі прибув птах…

— Прибув. Що з того?

— Я сподівався почути щось про мого батька.

— Ба-атька, — перекривив його старий крук, гуляючи Мормонтовими плечима і хитаючи головою. — Ба-атька.

Князь-воєвода потягся прищипнути крукові дзьоба, але той скочив йому на голову, заплескав крилами і полетів на світло до вікна через кімнату.

— Клопіт і галас, — пробурчав Мормонт, — ото і весь зиск від них, круків. Чого я панькаюся з тим обридлим птахом?… якби новини були про князя Едарда, гадаєш, я б не послав по тебе? Ти хоч і байстрюк, а все ж його рідна кров. Та лист був про пана Барістана Селмі. Схоже, його усунули з Королегвардії, вільне місце віддали тому чорному собаці Клеганові, а Селмі тепер розшукують за зраду. Ті дурні послали кількох стражників схопити його, а він убив двох і втік.

Мормонт пирхнув, ясно виказуючи свою думку про тих, хто посилає золотокирейників по такого уславленого воїна, як Барістан Зухвалий.

— У нас тут білі тіні блукають лісами, невпокоєні мертв’яки прокрадаються до наших домівок, а на Залізному Престолі сидить хлопчак, — з відразою мовив він.

Крук пронизливо зареготав: «Хлопчак, хлопчак».

Джон пригадав, що пан Барістан був головною надією Старого Ведмедя, і якщо його вже немає, то хто взагалі зверне увагу на лист Мормонта? Він стиснув долоню у кулака. Біль пронизав обпечені пальці.

— А що мої сестри?

— У листі не було нічого ані про князя Едарда, ані про дівчат. — Мормонт роздратовано здвигнув плечима. — Може, вони так і не отримали мого листа. Аемон надіслав два списки, з найкращими птахами, та хтозна? Вірогідніше, Пицель не зізволив відповісти. Таке трапляється не вперше і не востаннє. Боюся, нас там у Король-Березі мають за ніщо, за порожнє місце. Нам кажуть лише те, що самі дозволяють нам знати, а це не надто багато.

«А ви кажете тільки те, що дозволяєте знати мені, а це навіть менше» — з відразою подумав Джон. Його брат Робб скликав корогви і вирушив на південь воювати, а до нього про те не дійшло б жодного слова… якби не Семвел Тарлі, що прочитав листа маестрові Аемону і таємно прошепотів його зміст Джону тієї ж ночі, невпинно повторюючи, що не повинен цього робити. Без сумніву, на їхню думку братова війна не мала його обходити. Але ж всередині усе кипіло так, що й не сказати. Робб ішов у бій, а він — ні. Скільки б Джон не казав собі, що зараз його місце тут, на Стіні, з новими братами, а все одно почувався боягузом.

— Зерна, — вимагав крук. — Зерна, зерна.

— Та помовч! — гримнув на нього Старий Ведмідь. — Сніговію, що каже маестер Аемон? Коли ти зможеш діяти отією своєю рукою?

— Вже скоро, — відповів Джон.

— Добре. —