Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

з паризькими друзями Вівіан, щодня бесіди з Селестиною, не кажучи вже про численні зустрічі зі сторонніми людьми біля барних стійок, він поглинав сендвічі з шинкою в кафе, де він обідав, що перетворило його на двомовного американця зі співвідношенням майже п’ятдесят на п’ятдесят, а він так поринув у другу мову, що, якби не його заняття з англійської мови, якби він не писав англійською та не спілкувався би з Вівіан англійською, то, певно, почав би забувати рідну мову. Тепер він часто бачив сни французькою мовою, схожі на фільми (одного разу, як це не смішно, з англійськими субтитрами), а його голова повсякчас сповнювалася химерними, часто непристойними двомовними каламбурами, щось на кшталт перетворення банального французького виразу vous m’en demandez trop (спитайте щось полегше) в надзвичайно вульгарну англійську фразу, де начебто фігурувало слово «манда».

Оті манди весь час привиджувалися йому, разом із уявними та згадуваними тілами голих жінок і чоловіків, як із майбутнього, так і з минулого, бо, щойно вечоріло і місто поринвло в темряву, його бадьорий денний режим найчастіше перетворювався на якусь нічну самотність, від котрої перехоплювало подих. Перші місяці стали для нього найважчими, тоді його знайомили з багатьма особами, з яких йому ніхто не подобався, навіть на мільйонну частку того, як йому подобалася Вівіан, а він убивав оті порожні, пізні, нічні години у своїй маленькій, як комірка, кімнатці, займаючись чим-небудь, що відволікало від самотності: читав (що було майже неможливим), слухав класичну музику зі свого кишенькового радіоприймача (не довше двадцяти-тридцяти хвилин за раз), сідав за другу зміну роботи над книгою (складно, іноді продуктивно, іноді безрезультатно), відвідував десятигодинні сеанси в кінотеатрах за бульваром Сен-Мішель і довкола нього (загалом приємно, навіть якщо фільм виявлявся не дуже цікавим, проте десь о пів на першу він повертався у свою кімнату, де його знову очікувала самотність), бродив вулицями Ле-Аль у пошуках шлюх, якщо проблема з мандою виходила з-під контролю у паху, поки проминав численних проституток на тротуарі, тимчасове полегшення, але ж той секс був нецікавим та епізодичним, безликі трахання, що не становили жодної цінності, і в такі моменти він згадував про Джулію, коли повертався додому, а з його утриманням на суму вісімдесят доларів від матері та Гіла так десяти- та сімнадцятидоларові гулянки довелося звести до мінімуму. Останнім варіантом залишався алкоголь, котрий міг стати складовою й інших рішень – пити й читати, пити й слухати музику, пити, повернувшися з кіно чи від чергової сумновидої шлюхи – єдине рішення, що спрацьовувало, коли б самотність не починала обтяжувати його. Відрубившись кілька разів від віскі у Нью-Йорку, Фергюсон поклявся більше не торкатися його та перейшов на червоне вино – бажані ліки, і з літром vin ordinaire, придбаним за якийсь жалюгідний франк в якійсь найближчій épicerie, поблизу місць його обідів (двадцять центів за голу пляшку без етикетки в бакаліях, розкиданих по всьому шостому округові), у Фергюсона в кімнаті завше був запас в одну-дві пляшки, і коли б він не виходив на вулицю чи залишався вдома, червоне вино вартістю один франк ставало дієвим бальзамом, аби нагнати на нього дрімоту, а відтак і поринання в сон, хоча й ті гидкі, безіменні марки могли шкідливо впливати на його організм, і він, прокинувшись уранці, часто страждав на понос чи від головного болю.

Загалом він вечеряв із Вівіан у квартирі традиційною стравою для холодних пір року, як-от pot au feu, cassoulet та boeuf bourguignon, що їх готувала й подавала на стіл Селестина, в котрої не було в Парижі ні чоловіка, ні рідні, а тому вона завше могла за потреби вийти на роботу, і це були такі смачні застілля, що вічно голодний Фергюсон рідко відмовлявся від добавки головної страви чи навіть двох, і от саме під час отих спокійних вечерь удвох вони з Вівіан подружилися чи, може, зміцнили дружбу, що існувала між ними з самого початку, і обидвоє ділилися історіями зі свого життя, і багато з того, що він тепер довідався, було для нього несподіванкою: народилася вона в бруклінському районі Флетбуш, до прикладу, в тій же частині міста, де жив Арчі, вона єврейка, попри її походження з родини на прізвище Грант (а це спонукало Фергюсона розповісти їй історію про те, як його дідусь на прізвище Рєзніков став Рокфеллером, а відтак і Фергюсоном), донька лікаря та вчительки, на чотири роки молодша від свого блискучого брата-науковця Дугласа, близького друга Гіла на війні, а відтак, ще не встигнувши закінчити середньої школи, у 1939 році, у п’ятнадцятирічному віці поїхала до Франції навідати далеких родичів у Ліоні, де й познайомилася з Жаном-П’єром Шрайбером, ще більш далеким родичем, можливо, четверо-чи п’ятирідним братом, і хоча той був на добрих двадцять років старший від неї, щось сталося, мовила Вівіан, між ними спалахнула іскра, і вона віддалася Жану-П’єру, він – удівець, керівник відомої французької експортної компанії, а вона – всього лише учениця передвипускного класу середньої школи Еразмуса в Брукліні – зв’язок, що, поза сумнівом, шокував довколишніх своїм легеньким збоченням, але таким він не видавався самій Вівіан, вона вважала себе дорослою, попри свою молодість, а потому, коли німці загарбали Польщу у вересні, в них уже не було ніякої нагоди знову побачитися, поки не закінчилася війна, та Жан-П’єр жив у безпеці в Лозанні, і за ті п’ять років, котрі знадобилися Вівіан, аби закінчити середню школу, а потім і коледж, вони з Жаном-П’єром обмінялися двомастами сорока чотирма листами і вже заприсяглися поженитися до того часу, як Гіл спромігся натиснути на потрібні кнопки, що дали їй змогу проникнути до Франції одразу потому, як у серпні 1944-го Париж був звільнений від навали.

Було приємно слухати історії Вівіан, адже їй, здавалося, так подобається їх розповідати, хай навіть, імовірно, це й було певним збоченням – щоби тридцятип’ятилітній чоловік закохався у п’ятнадцятирічне дівча, та Фергюсон не міг не визнати, що і йому виповнилося лише п’ятнадцять, коли він уперше завдяки подібним родинним зв’язкам побував у Франції, де познайомився з Вівіан Шрайбер, жінкою, на цілих двадцять роки старшою від нього, проте навіщо лічити роки, якщо вже відомо, що одна особа більше ніж удвічі молодша за іншу, а ті самотні перші місяці в Парижі Фергюсон активно жадав Вівіан і сподівався, що рано чи пізно вони опиняться в ліжку, бо, оскільки її інтимне життя й шлюб не обмежувалися віковими міркуваннями, можна було скільки завгодно запитувати себе, чи не забажає вона поекспериментувати в протилежному напрямку – цього разу бути