Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

шість фунтів у монетах королівства; а потім прощавай найцінніша здобич — моя половина контракту про найм того негідника! Озброєний цим, із того, що я дізнався, він зухвало, буцім нічого й не сталося, іде до корчми, купує собі їдла, витягає з ліжок дівок Мері Манґамморі та обходить їх усіх по разу, сиплючи моїм сріблом наліво й направо. Нарешті на світанку, доки я досі сплю мертвецьким сном після рому, їхні із Совтером шляхи якось перетинаються, й отут мені й гак! Якби він спробував укласти цю шахрайську оборудку з кимось іншим, то щойно назвав би своє ім'я, ця справа тут би й скінчилася; але Совтер, хоч він і добре мене знає, попри те, що вдає інше, ладен за шилінг заприсягтися, що король Вільям то є Папа Римський. Вони зробили з мене Макевоя, і за два фунти стерлінгів Совтер купив мій контракт. Я дізнався про це лише тоді, коли його харцизяки прийшли забрати мене, вони притягли мене сюди, прив’язавши до мотузки, і прикували до планшира. І тепер я змушений, згідно з договором, відпрацювати чотири роки на господаря Молдену, а, як я чув, вони із Совтером щирі приятелі, а справжній Макевой, який кудись сховався, доки мене ото тягли, утік, забравши мого візка й коня, і тепер шукай вітра в полі. Не можу я подати скаргу й до суду, позаяк договір каже тільки, що Макевой має руде волосся і бороду і що він худорлявий: мій хазяїн стверджуватиме, що моя статура — це доказ того, як добре він про мене дбає. Ба більше, я маю позиватися до Совтера, а він верткий як в'юн, спробуй його зловити в суді, і на кожного мого приятеля, який присягається, що я Том Тейло, він знайде трьох поганців, які поклянуться, що я — Джон Макевой. Та навіть якби це було не так, мою справу розглядатимуть у суді в Кембриджі й на суддівській лаві буде сам суддя Геммейкер! Одне слово, їду до Молдену, потрапивши в таке ж скрутне становище, як і ви, — цей Річард Совтер оступачив мене від згинця і до самого кінця!

Ебенезер зітхнув.

— Це направду сумна історія, — мовив він, хоча насправді відчував приязнь радше до Макевоя і мав чималі підозри, що цей гендляр відшкодівниками отримав по заслузі. — Втім, врахувавши все, ваш стан усе ж дещо кращий, ніж мій…

Із ним стався новий напад морської хвороби, після чого він ледве вхопився за планшир.

— Не маю навіть достатню здоров'я, щоб оплакати свою долю.

— Та й часу також, клянуся колодкою Криспіна, — сказав Річард Совтер, що вийшов нагору з каюти якраз вчасно, щоб почути цю останню репліку, — бо ондечки по лівому борту мис Каслгейвн, ще проминути два миси — і то вже буде мис Кука.

Ебенезер застогнав.

— Гарна ж буде новина! Це буде як похоронний дзвін, і якого біса мені дивитися на свій дім, адже він більше не мій, і щойно я його побачу, моєму життю настане кінець.

— Гай-гай, — мовив Совтер, — завжди можна якось викрутитися. Можете принаймні втішитися тим, що це не ром, не дурна впертість чи лють юрби занапастили вас, а звичайнісінька пиха та невинність, котрі згубили багацько шляхетних осіб поперед вас. Бачите будинок он там проміж тополь?

Шлюп оминув мис Каслгейвн і пішов правим галсом, прямуючи на захід під свіжим бризом, що дув із Затоки. На березі по лівому борту показалася велика, оббита білими дошками садиба.

— Невже так швидко й Молден! — вигукнув поет.

— Ні, клянуся котвою святого Клементина, це Каслгейвн, а там, де він стоїть, колись стояла справжнісінька фортеця — садиба, що звалася Едвардін, збудована так, що й до кінця світу простояла б. Оце історія про пиху, що дорого обійшлася, якщо вже казати всю правду.

Ебенезер пригадав історію про молоду жінку, яку його батько врятував, витягнувши з води, і котра служила годувальницею для нього та його сестри Анни, аж доки Ендрю не повернувся до Англії.

— Я так гадаю, що колись чув це ім'я, — похмуро сказав поет. — Але не маю досить сил, щоб вислухати цю історію.

— А я не маю часу, щоб розповісти, — відказав Совтер. Він показав на довгий мис, порослий лісом, на відстані п'яти чи шести миль на захід на другому боці гирла ріки. — Отам попереду і лежить мис Кука. Ви побачите Молден за якусь хвилину, коли підійдемо ближче.

— А бодай тебе чорти взяли, Діку Совтере, — вигукнув Том Тейло. — Невже ти зайдеш із цим ошуканством так далеко?

Совтер посміхнувся, вдаючи здивування.

— Клянуся чотками святого Кутберта, сер, я не знаю, про яке ошуканство ви оце кажете. Перепрошую, але мені потрібно підготувати папери для містера Сміта.

Коли він знову зайшов до каюти, Тейло вхопив Ебенезера за край його сорочки з оленячої шкіри.

— Ви ж хворі, правда, і потребуєте догляду?

— Те, що я хворий, це ясно, — відповів Ебенезер. — Але навіщо здалося здоров'я чоловікові, який звівся нінащо? Я хочу лише мигцем глянути на Молден і покінчити з життям.

— Ні, чоловіче, це було б дурницею! Вас оступачили, позбавивши місця, яке належить вам по праву, як і мене, але ж ані громада, ані суди не відчувають до вас неприязні. Сміт і Совтер наразі зубожили вас, але потрібен лише час, я так гадаю, і якщо добре подумати, ви отримаєте свою садибу назад.

Ебенезер похитав головою.

— Це марні надії, і жорстоко живити їх.

— Зовсім ні! — наполягав на своєму Тейло. — Можна подати апеляцію губернатору, а може, ваш батько має певний вплив у суді. Якщо матимете час і терпіння, ви напевне знайдете якийсь викрут. Та що я кажу, ви ж, либонь, ще навіть не зверталися до баристера, котрий мав би хист до таких справ незгірш від хисту старого Совтера.

Ебенезер визнав, що не звертався.

— Втім, все одно це справа пропаща, — зітхнув він. — У мене немає ані гроша, щоб жити на щось, ані друга, у якого я міг би позичити, і в мене така гарячка, що я ледь тримаюся на ногах.

— Саме про це я і кажу, — мовив Тейло. — Ви знаєте, що я ніякий не Макевой і що мене віроломно