Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

щоб принести їм дещо попоїсти, і вони поїдять, щойно я знайду для них хазяїв. Усередині натрапив на двох джентльменів, що вже були напідпитку, і кожен вихвалявся перед своєю компанією власними статками, тож і я вхопився за нагоду похвастати своїм товаром. Я так добре полоскотав їхню пиху, що кожен пнувся показати, як легко вони можуть купувати слуг. Вислід того був такий, що коли пан Хвалько купив того побитого віспою тюхтія, то пан Чванько мусив купити двох ветхих стариганів, що вже вижили з розуму, аби не вдарити лицем у болото. Ба більше, вони й оком не моргнули, почувши, яку ціну я заправив, хоч можу побитися навзаклад, що протверезіли у млі ока!

Я поспіхом поїхав собі геть з тими двома, що зосталися, не чекаючи, доки мої джентльмени отямляться і пошкодують про свою дурницю, і попрямував до Кембриджа. Макевой став репетувати ще більше, що я його не нагодував: навіть Слай і Скеррі, заявив він, вряди-годи давали йому хліб і воду. Я ще раз вперіщив йому, цього разу батогом, і сказав, що якби я його не порятував, то їв би не він, а їли б уже його. Я вже й не сподівався продати когось із них того вечора, оскільки Макевой, хоч молодий і доволі міцний, був явно з тих, що ото завжди каламутять воду, і жоден плантатор при доброму розумі не дав би за нього і шилінга, а його супутником був маленький горбатий йоркширець, що слабував на якусь ангіну і не мав зубів, і здавалося, що він помре раніш, ніж весною встигне зійти збіжжя; але на переправі через Чоптанк мені ще раз поталанило. Уже стемніло, порома не було, отож я забрав свою здобич з воза й повів їх стежиною, що тяглася вздовж берега, до Болінґброк-Кріка, де ми могли підкріпитися, перш ніж переправлятися. Не встигли ми здолати й сорока ярдів, як я почув якусь метушню попереду, за поваленим деревом, і коли підійшов подивитися, що ж там таке, то натрапив на суддю Геммейкера з кембриджського суду, який творив звіра з двома спинами з якоюсь дівкою на піску! Він став вдавати, що дуже розгніваний тим, що його викрили, і наказав нам забиратися геть, але тільки-но я побачив, хто він такий, звернувся до нього на ім'я та спитав, як здоровля його дружини, він одразу ж став розважливішим. Одно слово, знадобилося небагато часу, щоб він признався, що йому дуже потрібен слуга, і хоча він більше схилявся до Макевоя, я переконав його взяти натомість йоркширця. Ба більше, коли він погодився, що один старий слуга вартий двох молодих, я заправив двадцять чотири фунти за пана Горбаня — це майже вдвічі більше, ніж середня ціна за дужого робітника в полі. Та навіть так він відбувся дуже легко: дівка, з якою він злягався, здалася мені знайомою, хоча темнота й обставини не давали мені можливості впізнати її; але щойно я разом з Макевоєм переправився до Кембриджа й почув від випивак у заїзді, які того дня відбувалися слухання в суді, мені одразу пригадалося, де я бачив цю потіпаху раніше. Це була Еллі Солтер, чий чоловік тримає корчму в окрузі Телбот — отой самий Джон Солтер, який переніс слухання справи до суду в Кембриджі, позиваючись до судді Бреднокса, і виграв справу в старого Геммейкера того полудня! Чи треба вам казати, що якби я вчасно довідався про цю історію, то він купив би двох нових слуг і заплатив би кругленьку суму в шістдесят фунтів стерлінгів за пару!

Втім, я таки добре попрацював того дня: спродав чотирьох таких ланців, що не варті й гроша, того ж таки вечора, очікуючи, що продам щонайбільше одного, й отримав за них ціну півтори тисячі фунтів дур-зілля, або ж шістдесят три фунти стерлінгів, сорок сім з котрих були чистим прибутком. Це була підстава, щоб відсвяткувати, так мені здавалося, і хоч я досі не відкинув думки спробувати знайти межи п'яниць купця на Макевоя, я випив значно більше рому, ніж звик, і потупцював нагору до однієї з дівчат Мері Манґамморі.

— Я так і знав, що бачив ваше обличчя раніше, — сказав Ебенезер. — Я Ебен Кук з мису Кука, той самий, що відписав учора свій маєток у суді. Я перебрав лишку минулого вечора: наливав один добрий чоловік, але от розважалися всі, боюся, за мій кошт.

— Тепер я впізнаю вас! — вигукнув Тейло. — Зміна одягу ввела мене в оману.

Ебенезер якомога коротше — бо з'ясувалося, що говорити ясно і послідовно йому ще важче, аніж слухати, — розповів, як у нього поцупили одяг, доки він спав у яслах в кукурудзі, і як Мері Манґамморі особисто порятувала його, не вдаючись у подробиці того, що саме Макевой і несе відповідальність за те, що він опинився у Провінції, і дивом дивуючись із того збігу, що вони з цим ірландцем того вечора були так близько один від одного.

— Їй-богу, — мовив Тейло, — я не здивуюся, якщо взнаю, що саме він украв вашу вдягачку, такий він підступний! Отож я вийшов із корчми, нажлуктившись рому так, що ледве міг ноги пересувати. І так, як ви перемістилися до ясел з кукурудзою, отак і я разом з Макевоєм заліз до візка, щоб проспати решту ночі, і перш ніж натягнути на себе ковдру, яку вожу із собою для таких випадків, я дістав ножа і, погрожуючи ним, попередив його, що пошаткую його на капусту, якщо він тільки сунеться до мене. Тоді я заснув і не знав, що діється, аж доки вранці не зійшло сонце, і я прокинувся вже слугою Совтера!

— Святий Боже! Як же це сталося?

Тейло загарчав і похитав головою.

— Ром був причиною всього того, — вирік він. — Моєю помилкою було покласти ножа біля голови, щоб він не скочив на мене, і я був надто п'яний, щоб покласти його так, аби він його не дістав. Я зв'язав йому разом ноги і руки, але він якимсь робом викрутився, не розбудивши мене, і, розрізавши пута ножем, звільнився. Просто якесь диво, що він не зарізав мене одразу, бо я спав, як цуцик у пліднику, але замість убити мене, Макевой обібрав мене до нитки. Отак прощавайте мої шістдесят три фунти, більшість, дякуючи Богу, у квитах на тютюн, котрі він не посміє обміняти у Телботі чи Дорсеті, але п'ять чи