Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

В'язень розцінив це як запрошення розповісти свою історію, отож розпочав:

— Мене звати не Макевой, а Томас Тейло, і я з Оксфорда, що в окрузі Телбот. Кожен плантатор у Телботі мене знає…

— Але чому ви тоді не поскаржитеся до суду, — хриплим голосом перебив його поет, — і не гукнете їх як свідків?

Він усівся на палубу, почуваючись надто кволим, щоб стояти.

— Тільки не тоді, коли Совтер буде відповідачем, — мовив Тейло. — Попри все його показне святенництво, він такий само порочний, як і той суд, і, крім того, оті негідники брехатимуть мені на зло.

Він пояснив, що заробляє продажем відшкодівників: бідний люд, що в Англії бажає переїхати до колоній, замість плати за подорож на кораблі йде у кабалу і підписує договір про найм із підприємливим капітаном, який потім «відшкодовує» свої витрати, продаючи їхні контракти тому, хто дасть за них у порту кращу ціну — це вигідний ґешефт, адже звичайна пасажирська плата за слугу складає лише п'ять фунтів стерлінгів, ну, може, трохи більше чи менше, а от контракти на ремісників, незаміжніх жінок і дужих працівників можна продати втричі, а то і в чотири рази дорожче від тієї суми. Тих, кого було клопітно або незисковно продавати безпосередньо наймачам, капітан продає гуртом таким баришникам, як Тейло, які потім спробують перепродати ці робочі руки плантаторам на віддалі від порту. Тейло, скидалося на те, здебільшого мав справу з продажем за незвично низькою ціною слуг старих, слабких, невмілих, тих, що завдавали забагато клопоту, чи тих, котрих через інші причини капітану було особливо важко позбутися, і по тому він намагався перепродати їх уроздріб, перш ніж витрати на їхнє прогодування перевищать вкладений у них капітал.

— Це невдячна робота, — визнав він. — Але якби не я, то ці плантатори-скнари з їхніми клаптиками землі в п'ятдесят акрів взагалі б не мали ніяких робочих рук, проте вони платять шість фунтів за старе опудало, що вже трясеться від віку, а потім звинувачують мене в тому, що це не Самсон. І ті кляті відшкодівники ще й стверджують, що голодують у мене, тоді як добре знають, що я рятую їхні нікчемні життя: це всілякі покидьки з лондонських доків — половина з них, — і капітан, підпоївши, вивозить їх п'яними; якщо він не збуде їх мені в Оксфорді, то запише в залогу корабля на зворотному шляху, і не мине і трьох днів, як він подбає про те, щоб викинути їх за облавок на корм рибам.

— Ця торгівля тільки на добро, ви мене переконали, — сказав Ебенезер страдницьким голосом.

— Отож, пане, — вирік він, — саме вчора «Морфей» об'якорився біля Оксфорда з цілою купою відшкодівників…

— «Морфей»! Це часом не корабель Слая і Скеррі?

— Саме він, — сказав Тейло. — Джеррард Слай — найбільший ділець у цій торгівлі, а Скеррі — йому рівня. Це єдині капітани у Провінції, що приймають замовлення. Припустімо, ви — плантатор і вам потрібен муляр, що відпрацював би чотири роки: ви робите замовлення на нього у Слая і Скеррі й наступної подорожі отримуєте свого муляра.

— Достатньо, я вловив суть.

— Ну от, саме вчора «Морфей» пристав до берега, і ми всі посунули, щоб поторгуватися на аукціоні за відшкодівників. Вони якраз виводили їх для продажу, коли я зійшов на корабель і залога розливала в кухлі ром для нас, покупців. Коли вони привели на чардак отого рудого, то він, кинувши погляд на берег, вирвався з тих рук, що його тримали, і стрибнув за облавок, перш ніж хтось встиг його зупинити. Йому не пощастило, і він упав у воду якраз поряд із човном з «Морфея»; помічник капітана і троє інших моряків витягли його назад на поклад і закували його ноги в залізні кайдани, пообіцявши відшмагати його батогами, і от тоді я зрозумів, що він буде мій ще до кінця дня.

— Бідолашний Макевой, — пробурмотів Лауреат.

— Він сам був винуватий, — мовив Тейло. — Якби ж, заради Бога, вони дали втопитися цьому сучому сину, я б тоді не був прикутий тут замість нього! — Він шморгнув носом і сплюнув через планшир. — Хай там як, капітани виконали замовлення щодо мурівників, шевців, корабельних теслярів і тому подібних, виставили на торги цілий вивід столярів і теслярів і одного майстра-вітрильщика, який приніс їм двадцять три фунти стерлінгів. Зазвичай вони після того збувають дівчат, але тоді ця компанія складалася з пари сорокарічних старих дів, що приїхали сюди вполювати чоловіків, тож вони вивели простих робітників на плантації і, поторгувавшись, продали їх від дванадцяти до шістнадцяти фунтів. Після цих робітників були жінки, і вони пішли як кухарки за чотирнадцять фунтів кожна. Коли їх спродали, залишилося тільки четверо, окрім того рудого: троє були надто слабкими, щоби працювати в полі й надто тупими для чогось іншого, а четвертий був так роз'їдений віспою, що від його вигляду і цапа знудило б. День видався вбогий, бо зазвичай я купую цілий тузінь і навіть більше, але я торгувався зі Слаєм і Скеррі, доки нарешті отримав їх усіх п'ятьох за двадцять фунтів — і це було б на цілий фунт менше за кожну голову, аніж то коштувало б їх сюди привезти, якби вони їли два рази на день, але Слай і Скеррі так заморили їх голодом, що вони тільки на те й годилися, щоб бути опудалами, тож вони з того мали навіть пожиток у двадцять фунтів.

Вони зняли з ніг рудого кайдани і сказали йому, щоб ішов зі мною і не пручався, бо одразу ж скуштує канчуків. Коли я висадився з ними на берег, зв'язавши всіх п'ятьох однією шворкою біля кісточок, і посадив їх у візок, уже починало вечоріти, і я знав, що мені дуже пощастить, якщо продам бодай одного, перш ніж настане ніч. Я збирався спочатку зробити зупинку в корчмі в Оксфорді й подивитися, чи не зможу продати якомусь заливасі те, що він нізащо б не купив тверезим, а звідти вже рухатися з рештою здохляків до Дорсету, оскільки кораблі, що привозять слуг, рідко коли пристають там до берега і плантаторам часто бракує робочих рук. Ірландець здійняв бучу, вимагаючи їжі, за що отримав він мене по писку, але, побоюючись, що вони змовляться проти мене, я сказав, що саме для того і зупинився біля корчми,