Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Молодий Повелитель вважав за краще йти до наміченої мети найкоротшим шляхом, тому не зважав на супутні жертви. Селар не був глухим чи сліпим, тому знав, що чимало мешканців фортеці не люблять Сандро. Насамперед — колишні члени дому Мереодеш, через свою нечисленність змушені миритися з владою інородця. Але значно сильніше Селара непокоїло невдоволення первісних шалластхадарців, серед яких панувала думка, що Повелителя слід було вибрати — і молодшого брата, а не старшого.

Якщо Сандро його вб'є — навіть заради настільки великої мети, як створення Джерела — це призведе до непередбачуваних, але вочевидь поганих наслідків. Найімовірнішим могло стати відкрите обурення і непокора чинному Повелителю з боку мешканців фортеці. І через це Селар вперше за все своє життя серйозно розмірковував про можливість не підкоритися брату, щоб хоч якось цього уникнути. Наслідки такого вчинку теж було непросто передбачити, але… Вони могли бути не настільки руйнівними.

І взагалі, вірність Шалластхадару без віри в Повелителя здавалася безумством. Втім, цей світ сам по собі був божевільним, тому некромант вже нічому не дивувався. Невеселі думки доповнилися ще однією, на перший погляд, доволі недоречною: наскільки правдивими були слова Сандро, коли він говорив про те, що лічі, збудувавши фортецю, принесли себе в жертву добровільно?.. Адже якраз вони були зобов'язані безумовно підкорюватись Повелителю свого дому.

Селар зітхнув, ковзаючи поглядом по рідкому гайочку молодих лезолистів, що розкинувся неподалік. Насіння цих дерев принесла з собою до цього світу Аскелія — ​​остання спадкоємиця роду, що правив домом Мереодеш. Всі свої магічні сили вона щодня витрачала на те, щоб захистити тендітні паростки кольору вибіленої кістки від несприятливих для них умов. Огорнуті мережею заклинань захисту від холоду та негоди, деревця чіплялися за життя і тішили свою власницю молодою зеленню, хоч і росли значно повільніше, ніж їй хотілося б. А ще Селар знав, що Аскелія була мало не єдиною, хто сприйняв загибель старого світу якщо не з радістю, то з полегшенням. Тут вона була вільна від зобов'язань стосовно своєї сім'ї та дому і могла займатися чим хотіла, а не тим, чого вимагав її статус.

Помітивши невисоку тендітну постать, що виділялася темно-фіолетовою плямою на тлі світлих дерев, некромант усміхнувся. Хазяйка гаю вирішила провідати своїх підопічних. Селар підвівся, змахнув з мантії пісок і травинки, кілька разів струснув руками, в яких все ще відчувалася неприємна напруженість після тренування, після чого попрямував до неї.

Його поява не стала несподіванкою: чи то Аскелія сама здалеку помітила некроманта, чи то про його наближення повідомили лезолисти. 

Те, що ці дерева мали з нею якийсь зв'язок, Селар знав напевно — краєм ока він помічав, як вони тягнулися до її рук своїми тонкими гілками, і при цьому ніколи не ранили. Сам же некромант раз по раз отримував глибокі тонкі порізи при випадкових дотиках до щільного овального листя цих рослин, що повністю виправдовували свою назву. Втім, як говорила в такі моменти сама Аскелія: якби на його місці був хтось інший — він би просто втратив пальці. 

Зараз же вона щось тихо наспівувала, жестом однієї руки попрохавши Селара зачекати, другою ж — легенько погладжуючи тонкий білястий стовбур деревця, що самотньо зростало на чималій відстані від решти гаю. Крона лезолиста, здавалося, відгукувалася на її голос тихим шелестом. Некромант стояв віддалік і терпляче чекав на закінчення ритуалу — доти, поки Аскелія нарешті сама не підійшла до нього.

Про красу жінок Мереодеша ходили легенди. Щоправда, переважна більшість оповідачів ніколи не бачила це на власні очі. Тому всі легенди були або переказами отриманих через треті руки свідчень рідкісних щасливчиків, або просто вигадками на цю тему. Втім, Селар знав, що жодна з цих історій не була здатна описати й малої частини тієї вроди, яку мала жінка, що стояла перед ним у темно-фіолетовій довгій мантії з насунутим на лоб глибоким каптуром. Нижче перенісся її обличчя було приховане напівпрозорою вуаллю в тон вбранню. Лише сіро-сині очі — темні, як небо опівночі — іскрилися стриманою радістю від зустрічі.

— Хворіє? — Селар кивком вказав на деревце.

— Так, — зітхнула Аскелія, і від її дихання по шовковистій тканині вуалі пробігли брижі, — мабуть, не виживе. Він залишився один зі всієї групи, і йому надто холодно й посушливо тут. Та й з усіх боків обдуває, на захист витрачається більше сил.

— Тобі слід більше відпочивати, — некромант наблизився і торкнувся її тонких блідих пальців. Руки жінки були холодними — чи то змерзла на вітру, чи то забагато сил віддала задля збереження життя самотнього лезолиста.

— Без Джерела все це — просто відтермінування кінця, Селаре. Ти й сам це знаєш...

— Але ж вони з часом зміцніють, чи не так?

— Можливо, — тихо промовила Аскелія, дозволяючи себе обійняти. — Але якби справа була тільки в деревах... Останніми днями ти сам не свій. Щось сталося?

— Ще не сталося, але... — Селар зніяковів, гадки не маючи, як повідомити їй одночасно і радісну, і сумну новину. І чи варто це робити взагалі.

— Але — що? — жінка допитливо подивилася на нього знизу вгору.

— Незабаром в нас з'явиться Джерело, — ледь чутно видихнув він, і мимоволі усміхнувся, побачивши, як розширилися від здивування бездонні очі.

— Це ж... чудово!

— Так... Чудово, — продовжуючи усміхатися, погодився Селар. Але Аскелія вловила фальш.