Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

почекати. Йому не звикати, доведеться почекати ще трохи, адже тепер, коли книга закінчена, Фергюсон відчайдушно хотів, аби її хтось прочитав, оскільки сам він був не здатен судити про те, що саме написав, і не мав поняття, яка книжка вийшла з-під його пера, вдала чи невдала, сад, сповнений пахощів квітів, а чи вантажівка гною. Гіл залишився потойбіч океану, а тому Вівіан – оптимальний варіант, неминучий вибір, і Фергюсон знав, що може їй довіряти – вона прочитає його працю чесно й об’єктивно, оскільки вже довела, що чудово все сприймає, завше ретельно готується до їхніх семінарів двічі на тиждень і до того ж страшенно прониклива, має що сказати, тисячу різних речей про праці, що їх вони вивчали разом (уважне читання, метод explication de texte для деяких ключових моментів, як це було видно з розділу про Одіссеїв шрам у «Мімесісі» Авербаха), але й також і довкола цих творів, і за ними – суспільні й політичні умови у Давньому Римі, до прикладу, вислання Овідія, вигнання Данте чи об’явлення про походження Августина з Північної Африки, а отже, він мав бути чорним чи смаглявим, постійний приплив довідників, підручників з історії та критичних праць, узятих із найближчої Американської бібліотеки й Бібліотеки Британського консульства, трохи віддалік, і Фергюсона й вражало і розважало, що надміру Mondaine і часто легковажна мадам Шрайбер (вона так реготала на вечірках від непристойних жартів) водночас була наполегливим дослідником та інтелектуалом, випускницею Свартмору з відзнакою, доктором філософії з історії мистецтва – ступінь, отримана нею в тому, що вона насмішкувато називала Паризькою Сара-Борна (дисертація з творчості Шардена – її перший підхід до матеріалу, котрий із часом стане її книгою), – та обдарованим і дохідливим стилістом (Фергюсон читав уривки її книги), а окрім настанов його з приводу того, як читати літературні твори зі списку Гіла й думати про них, вона взяла на себе обов’язок ще й навчати Фергюсона, як розглядати твори мистецтва та думати про них, коли ходила з Фергюсоном по суботах до Лувру, «Musée de l’Art Moderne», «Jeu de Paume» та «Galerie Maeght», а Фергюсон не міг збагнути, чого це вона так охоче витрачає стільки часу на його освіту, він розумів, що його розум неухильно міцніє завдяки їй, але ж чому, питав він іноді, чому ви все це для мене робите, і загадкова Вів завше посміхалася й відповідала: Тому, що мені цікаво, Арчі. Адже я навчаюся стільком речам.

До того часу, як Фергюсон у середині лютого закінчив рукопис, він прожив у Парижі вже чотири місяці, і вони з Вівіан Шрайбер стали друзями, добрими друзями та, можливо (як іноді думав Фергюсон), навіть трішки закоханими одне в одного, чи, принаймні, він був закоханий у неї, а вона кожного разу виявляла йому виключно теплу, справді змовницьку ніжність, і коли він постукав у двері її кабінету перед їхньою зустріччю о пів на третю, не став очікувати, поки вона запросить його увійти, адже це тепер їм зайве – треба було лише постукати, щоб вона зрозуміла, що він прийшов, а відтак увійти, і ось він увійшов і побачив, що вона сидить на своєму місці в чорному шкіряному кріслі, на носі окуляри для читання, а між другим і третім пальцем її лівої руки затиснута запалена «Мальборо» (проживши у Франції двадцять один рік, вона так само палила американські сигарети), а в правій руці – примірник «Гамлета» в паперовій обкладинці, текст розкритий десь на середині книги, і, як зазвичай, портрет його на стіні за її спиною, «Арчі», світлина, зроблена його матір’ю понад десять років тому, котра, як він зненацька усвідомив, мала бути на обкладинці його книги, якщо хто-небудь коли-небудь забажає її надрукувати (успіху!), і коли Вівіан підвела очі від книги й посміхнулася Фергюсонові, той наблизився до неї, не промовивши ні слова, та поклав рукопис до її ніг.

Усе готово? – спитала вона.

Усе готово, відказав він.

От і чудово, Арчі. Браво. Нехай цей день відзначить купа merdes.

Я б хотів дізнатися, чи не могли б ми нині пропустити «Гамлета», а ви б зазирнули в книжку. Вона невелика. Навряд чи це забере більше двох-трьох годин.

Та ні, Арчі, мені знадобиться значно більше часу. Гадаю, тобі потрібна зважена відповідь, чи не так?

Звичайно. А якщо вам щось кинеться в очі, то не вагайтесь, позначайте таке. Книжка ще не відредагована, просто закінчена. Тому читайте з олівцем у руках. Пропонуйте зміни, вдосконалення, скорочення, все, що вам спаде на думку. Мене від неї так нудить, що не можу на неї більше дивитися.

Зробимо так, мовила Вівіан. Я посиджу тут, а ти піди прогуляйся, повечеряй, подивися кіно, роби, що хочеш, а повернешся додому – одразу йди до кімнати.

Ви мене виганяєте?

Не хочу, щоби ти був поруч, поки читатиму твою книжку. Забагато навантаження на розум.

Tu comprends? (Розумієш?)

Oui, bien sûr. (Так, звичайно.)

Побачимося в кухні завтра вранці о пів на дев’яту. Тоді я матиму для читання решту дня¸ весь вечір і всю ніч, якщо знадобиться.

А як ваша вечеря з Жаком і Крістін? Ви ж мали з ними о восьмій зустрітися.

Перенесу. Твоя книжка важливіша.

Якщо виявиться цікавою. А якщо ні, ви мене проклянете за те, що вечерю пропустили.

Не думаю, що вона погана, Арчі. Та навіть якщо так, однаково вона важливіша, ніж вечеря.

Як можна таке казати?

Тому, що це твоя книжка, твоя перша книжка, і скільки б ти книг не написав у майбутньому, першу книжку вже ніколи не напишеш.

Інакше кажучи, я позбувся цнотливості.

Саме так. І чи добре ти при цьому потрахався чи ні, цнотливим ти вже ніколи не будеш.

Уранці Фергюсон увійшов до кухні за кілька хвилин до восьмої, сподіваючись зміцнити свої сили чашкою café au lait Селестини до того, як з’явиться Вівіан, винесе свій вирок його жалюгідній подобі книги та відправить її на смітник історії, ще один відкинутий людський витвір, що гнитиме посеред мільйонів інших. Однак, попри його сподівання, Вівіан його випередила – коли Фергюсон увійшов, вона вже сиділа за білим емальованим столом у білій кухні, у своєму білому ранковому халаті, а чорно-білі сторінки рукопису лежали поруч з її білою чашкою кави з молоком.

Bonjour, Monsieur Archie, привіталася Селестина. Vous vous levez tôt ce matin (Рано ж ви нині піднялися), звернувшись до Арчі з формальним vous обслуги, а не tu рівної за статусом людини, мовна примха, що завше вражала його американський слух.

Селестина була працьовитою