Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Але наступна розмова проти сподівання склалась навдивовижу легко. Король Яків узяв посла за руку, завів до свого кабінету, замкнув двері й попросив його говорити цілком відверто. Це стало для Роні сигналом.

Він сказав безпорадному наступникові трону всю правду. Він не побоявся вивести на арену велику жінку: вона б не стала зважувати давніх боргів, коли на другій шальці лежить дружба між обома королівствами. Виступивши за межі правдоподібного, пан де Роні змахнув перед засліпленими очима Якова чимсь осяйним і іскристим — воно називається безсмертя. Він говорив добрих дві години, а тоді Яків сам попросив його тут-таки укласти текст угоди. Та це було зайве: Роні мав її начерк у кишені. Яків власною королівською рукою вніс деякі неістотні зміни — як же можна зовсім без змін, коли владар щойно збагнув своє покликання, бодай тільки на цей день, на одну годину щонайбільше. Роні не мав ілюзій і не пишався надмірно своїм успіхом. Досить того, що Яків хоч поки що схвалив начерк угоди й навіть негайно викликав до себе міністрів, щоб вони вислухали його волю.

Мілорди Сесіл і Монтджой, графи Нортамберленд і Саутгемптон почули з уст владаря, що він ретельно зважив усі докази маркіза де Сюллі. Його ухвала: в царині зовнішньої політики завжди діяти в згоді з королем Франції. Треба укласти тісний союз обох королівств, проти Іспанії. Тихо! Не перебивати! Я наказую. Високим Генеральним штатам Голландії він пропонує свою королівську підтримку й усілякі гарантії.

— Ну, пане посол, тепер ви задоволені мною?

Роні цілує руку, що здається йому аж надто раптово зміцнілою. Потім дякує палко, пишномовними фразами. Це була його остання промова в Англії. Від усіх тих промов біля рота в нього відкрилась рана, здобута ще під Іврі: давня битва, перемога, що виявилася тривкою. Кілька днів він пролежав у сильній гарячці, а потім його допустили на прощальну аудієнцію до короля Якова, і той подарував йому розкішний ланцюжок, золотий із самоцвітами, міцніший за угоду, а власноручний лист, якого король вручив послові, засвідчував його братові, королю Франції, що той виявив йому глибоку прихильність, пославши до нього маркіза де Роні. Такий щасливий був Яків весь той час.

Зі свого боку, Роні привіз коштовні дарунки — королю шестеро чудово виїжджених коней, королеві — венеціанське дзеркало і золоту з діамантами скриньку. Не забуто й міністрів, що по своїй змозі чинили угоді перешкоди: за це вони одержали найвишуканіші дрібнички, гідні куртизанок. Із цим іронічним натяком Роні поїхав. Його владар дожидав його нетерпляче й навіть виїхав йому назустріч.

В бурю переправившись через Ла-Манш і проїхавши ніч у поштовій кареті, Роні побачив під деревами короля, а з ним панів де Вільруа, де Бельєвра і Суассона. Перший перекаже все, що повідомить посол, до Мадріда. Другий зоставить свої сумніви при собі. Третій, як кузен короля, не побоїться їх висловити.

— Коли пан де Роні так добре знаходить спільну мову з англійцями, — сказав граф де Суассон, — то йому слід би привезти додому щось більше, ніж пусті обіцянки, — при умові, що він одержав хоч їх.

Відверта підозра. Але її дозволив собі кузен короля, і Роні мусив стерпіти; відповів за нього сам король. Легко присікуватися, сказав він присутнім, коли хтось зробив усе, що в людській спромозі. Адже більшого тут не домігся б ніхто. Сам він, король, задоволений.

У Парижі вони, король і начальник артилерії, повернулись до розмови.

— Ну, а яка ваша думка насправді? — спитав Анрі.

— Моя думка, величносте, така, що це недобре, коли король-чужинець сходить на новий трон по праву спадщини, без боротьби. Я це зрозумів, коли в мене від нескінченних балачок відкрилась коло рога рана, здобута ще у вашій битві під Іврі.

— І ніякого пуття з нього? — спитав Анрі.— Ні певності, ні навіть надії?

— Ми неухильно сприятимемо тому, щоб перемагав розум, — заявив Роні.— Хоч би це довго було марне, та ми з вами знаємо з чесно набутого досвіду, що розум розраховує на довший час, ніж глупота: їй треба квапитись, бо вона слабка.

— Квапиться, бо слабка… — мовив Анрі сам до себе. — І тому схильна вдаватись до насильства.

Наступний рік і справді показав схильність слабкості до насильства. Король Іспанії запропонував королю Франції союз із метою разом висадитись у Англії, яку вони мають завоювати, щоб винищити там усіх протестантів. Анрі повідомив про це короля Якова. Тим часом упало Остенде[99]. Сорок тисяч солдатів утратила Іспанія під мурами героїчного міста. І коли врешті генерал Амброзіо Спінола вступив до нього як переможець, король Яків перелякався. До всіх страхів йому ще бракувало наміру сусідів висадити військо на його острові. Королю Анрі, хоч той щиро остеріг його, бідолаха довіряв не більше, ніж самому собі. Анрі відмовився від союзу зі схильною до насильства слабкістю, Яків погодився на такий союз. Із французькою угодою він без кінця зволікав. А королю Іспанії поквапно передав підписану грамоту.

Він, мабуть, сподівався зупинити долю. Але проти слабких, що квапляться й тому чинять насильство, не допоможуть ніякі поступки. Іспанія, ставши трупом, хоче владарювати, знекровлена — хоче перемагати й чіпляється за свої останні жертви ще упертіше, ніж за перші. Її передові загони й катів уже послано до обраної нею країни. Це англійські отці з Товариства Ісусового; за такого короля, як Яків, від них годі сподіватись чогось доброго — ні м'якості, ні навіть обережності. Для цього треба бути інакшою людиною. Сюди, у Францію, король Анрі теж допустив їх; чому — це знає тільки його Роні. Паризькому парламентові, що висував заперечення (як і проти Нантського едикту, і то досить довгий час), своїм ученим правникам Анрі відповів: «Щиро дякую, що ви так дбаєте про мене й про мою державу. Одначе опір єзуїтам чинять два різновиди людей: по-перше, протестанти, а по-друге — духівництво, але тільке невчене й розпусне. Сорбонна не визнає отців єзуїтів, вона їх засудила — і що ж із того вийшло? Що спорожніли її аудиторії. Що вдієш, усі освічені уми тепер звертаються до єзуїтів, і за це я їх поважаю».

Тим самим він підтверджував їхню згоду з духом часу, їхній успіх. Далі він твердив, що ніякого вчення про тирановбивство у них взагалі нема. Всі ті, хто зазіхав на його життя, ніколи не були близькі з ними, особливо Шатель, усупереч його свідченням. Наскільки вірив він сам у все це? Він признався своєму Роні, що воліє мати небезпечних людей у себе в країні, ніж десь за кордоном, де їх