Стівен Кінг - Чорний дім

зрозуміти, що він говорить. Прокашлявшись, Тай робить ще одну спробу: — Біта. Я про неї мріяв.

— Справді? — Джек стає на коліна перед хлопчиком і простягає її йому.

Тай не виявляє палкого бажання заволодіти неймовірною биткою Ричі Сексона, він лише торкається її однією рукою. Біта забризкана згустками крові. Він дивиться на Джека, неначе намагаючись зрозуміти, хто це, у чому полягає його суть, щоб зрозуміти, що його врятовано.

— Джордж, — каже хлопчик. — Джордж. Ретбун. Насправді сліпий.

— Так, — каже Джек. — Але іноді сліпий — це не зовсім сліпий. Ти знаєш це, Тайлере?

Хлопчик киває. Джек ще в житті не бачив, щоб хтось виглядав таким виснаженим, збентеженим, розбитим та таким сильно втомленим.

— Хочу, — каже хлопчик. Він облизує губи і знову прокашлюється, — хочу… пити. Води. Хочу до мами. Побачити маму.

— Як на мене, то це звучить як план, — каже Док. Він дивиться тривожно на рештки істоти, яку вони досі вважають містером Маншаном. — Давайте повернемо цього юного хлопця назад у Вісконсин, перш ніж з’явиться хтось із друзів Старого Одноокого.

— Так, — каже Шнобель, — спалити Чорний Дім теж є пунктом порядку денного. Я кину перший сірник або, можливо, зможу підпалити його, знову метаючи іскри своїм перснем. Мені б цього дуже хотілося, проте спершу треба буде вибратися з нього.

— Не можу не погодитись, — каже Дейл. — Не думаю, що Тай зможе зайти далеко чи йти досить швидко, але ми можемо по черзі його не…

— Ні, — каже Джек.

Вони здивовано дивляться на нього.

— Джеку, — каже Шнобель. Він говорить з якоюсь дивною лагідністю: — Є така річ, як зловживання гостинністю, чуваче.

— Ми ще не закінчили, — каже йому Джек. Тоді трясе головою і виправляє сам себе. — Тай іще не закінчив.

Джек Сойєр стоїть на колінах на Конґе-роуд, думаючи: «Я був ненабагато старшим від цього хлопчика, коли мчав через усю Америку — і Території — щоб урятувати життя матері». Він знає, що це правда і в той же час абсолютно не може в це повірити. Він не може пригадати, як у дванадцятирічному віці, будучи маленьким і наляканим, фактично непомітним для світу, він біг попереду тіней світу. Треба закінчувати. Тай пройшов через дев’ять кіл пекла, тож заслуговує на повернення додому. Але, на жаль, це ще не все. Треба зробити ще одну річ.

— Таю.

— Хочу. Додому.

Якщо в очах хлопчика і був блиск, то тепер він зник. Тепер у нього дурнуватий, шокований вираз обличчя біженця на прикордонному контрольно-пропускному пункті чи на воротах концтабору. Це спустошений вираз обличчя того, хто провів надто багато часу в місцях невезучого опопанакс невезіння. До того ж він дитина, чорт забирай. Всього лише дитина. Він заслуговує кращого, ніж Джек Сойєр збирається йому дати. А втім, Джек Сойєр колись теж заслуговував кращого, ніж те, що отримав, і жив, щоб згодом розповісти про це іншим. Це його не виправдовує, звичайно, але додає мужності бути унікальним.

— Таю. — Він хапає хлопчика за плечі.

— Води. До мами. Додому.

— Ні, — каже Джек. — Ще ні.

Він обертає хлопчика, на його обличчі дуже яскраві бризки крові лорда Малшана. Джек відчуває, що чоловіки, з якими він прийшов, — чоловіки, які ризикнули власним життям і своїм здоровим глуздом заради нього, — починають супитися. І нехай. Він має виконати роботу. Він копісмен, а тут досі домінує злочинність.

— Таю.

Нічого. Хлопчик стоїть, не виявляючи жодного інтересу, він намагається перетворитись на м’ясо, яке нічого не робить, окрім як дихає.

Джек показує на огидну конструкцію з опор, ременів, балок і димоходів. Він показує на сильно втомлених мурашок. Вгорі Велика Комбінація зникає у хмарах, а внизу — у мертвому ґрунті. Як далеко вона тягнеться в кожному напрямку? На милю? На дві? Чи є діти над хмарами? Можливо, вони в кисневих масках, тремтять від холоду, йдучи по бігових доріжках, смикаючи важелі і заводні ручки? Чи змушені діти внизу підтримувати підземний вогонь? Внизу, в лисячих норах і пацючих схованках, де ніколи не світить сонце?

— Що це? — запитує його Джек. — Як ти називаєш це? Як це називав Берні?

Тай навіть не реагує. Джек трясе хлопчика. До того ж не так вже й легко.

— Як ти називаєш це?

— Агов, чуваче, — каже Док, важким, несхвальним голосом. — Це зайве.

— Заткнись, — каже Джек, не дивлячись на нього. Він дивиться на Тая. Намагаючись побачити щось у цих синіх очах, але там лише збентежена порожнеча. Йому потрібно, щоб Тай побачив цю величезну, шкрябаючу машину, що стоїть он там. Щоб справді побачив. А інакше як він зможе зненавидіти її. — Що це?

Після тривалої паузи Тай каже:

— Велика. Це Велика. Це Велика Комбінація. — Слова виходять повільно і мрійливо, неначе він розмовляє у сні.

— Велика Комбінація, так, — каже Джек. — Тепер зупини її.

Шнобель зітхає. Дейл каже:

— Джеку, ти з’їхав… — А тоді замовкає.

— Я. Не можу. — Тай дивиться на нього ображеним поглядом, неначе намагається показати нам, що Джек має знати це.

— Ти можеш, — каже Джек. — Ти можеш, і ти зробиш це. Як ти собі це уявляєш, Таю? Ми відвернемось від них, повернемо тебе матері, вона зробить тобі чашку «Овалтін», покладе тебе в ліжко, і після цього всі стануть щасливими? — Він говорить збуджено і навіть не думає зупинятись, незважаючи на те, що Тайлер починає плакати. Він знову трясе хлопчиком. Тайлер супиться, але не робить ніяких спроб, щоб вирватися. — Ти думаєш, що зможеш жити щасливо в той час, як ці діти продовжуватимуть йти і йти далі, в той час як одні падатимуть і їх замінюватимуть іншими. Їхні обличчя будуть снитись тобі, Тайлере. Ти бачитимеш їхні обличчя, їхні брудні маленькі ручки, їхні закривавлені ніжки у своїх клятих снах.

— Припини! — різко каже Шнобель. — Припини негайно, або я сам надеру тобі дупу.

Джек повертається, і Шнобель відступається від дикого полум’я в його очах. Дивитись на Джека Сойєра в такому стані — це все одно, що дивитись на саму Дін-та.

— Тайлере.

Рот Тайлера тремтить. Сльози котяться брудними, закривавленими щоками.

— Припини. Я хочу додому!

— Щойно зруйнуєш Велику Комбінацію — підеш додому.