Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Альсоп дивилася на плечі мого батька, де слабо виднівся силует лелеки. Я його ніколи раніше не помічала.

— Невже ви помітили Бену? — здивовано спитав мій батько.

— Аякже. Він примостився на ваших плечах, розправивши крила. Мій родинний дух, тобто фамільяр, не має крил, хоча я міцно пов’язана з повітрям. І, підозрюю, саме завдяки цьому мені досить легко вдалося приручити її. Коли я була малою, до Лондона завітала одна ткаля, чиїм фамільяром була гарпія. Її звали Елла, і вона дуже важко піддавалася дресируванню.

Привид Гуді Альсоп проплив повз мого батька, тихенько співаючи до лелеки, що ставав дедалі виразнішим.

— Може, ваш Бену вмовить вогнедишного дракона Діани сказати своє ім’я. На мою думку, це значно полегшило б повернення вашої доньки до свого часу. Треба, щоб тут не лишилося жодного сліду її фамільяра, бо той слід тягнутиме її назад, до нинішнього Лондона.

— Оце так… — ошелешено мовив батько, з трудом усвідомлюючи все, що звалилося на нього за останні кілька хвилин: громада відьом, привид Гуді Альсоп і той факт, що його таємницю виставили на загальний огляд.

— Хто ви? — ввічливо спитала Елізабет Джексон, боячись, що щось недочула.

Мій батько відсахнувся і уважно поглянув на Елізабет.

— А ми вже зустрічалися раніше?

— Ні. Ви розпізнали не мене, а воду в моїх жилах. Раді зустріти вас у нашій компанії, пане Проктор. Давненько вже Лондон не бачив відразу трьох ткачів у своїх стінах. Усе місто буквально гуде.

Гуді Альсоп кивнула на крісло побіля себе.

— Прошу, сідайте.

Мій батько зайняв почесне місце.

— У нас ніхто не знає про таке заняття, як ткацтво.

— Навіть мама не знає? — ошелешено спитала я. — Татку, тобі доведеться сказати їй про це.

— Та ні, вона знає. Але мені не довелося їй казати. Я показав їй це. — І пальці мого батька стиснулися й розслабилися інстинктивним жестом наказу.

Світ спалахнув відтінками блакитного, сірого, кремового та зеленого кольорів, коли батько посмикав за всі приховані в кімнаті водяні стрічки: гілочки верби в банці біля вікна, сріблястий тримач для свічок, яким Гуді Альсоп користувалася для витворення заклинань, та риба, яка лежала на кухні, чекаючи, коли її підсмажать на вечерю. Усі й усе у кімнаті набули таких самих водянистих відтінків. Бену злетів, перетворюючи повітря на хвилі своїми крилами зі сріблястими гострячками. Привид Гуді Альсоп заколихався в цих потоках повітря, перетворившись спочатку на лілею з довгим стеблом, а потім знову повернувшись до обрисів людини, у якої пробиваються крила. Склалося таке враження, наче два фамільяри граються. Заінтригована перспективою погратися, моя вогнедишна звірючка замахала хвостом і забила крилами у моїй грудній клітці.

— Не зараз, — строго наказала я їй, хапаючись за корсаж. Нам тут тільки дракона не вистачало з його кульбітами й кониками. Може, мій контроль над минулою ніччю і послабився, але я добре усвідомлювала, що не варто випускати дракона в Єлизаветинському Лондоні.

— Випусти її, Діано, — порадив мені батько. — Про неї потурбується Бену.

Але я не могла на це наважитися. Батько гукнув Бену, який повернувся йому на плечі й зблякнув. Магія води довкола мене також зблякнула.

— А чому ти так боїшся? — тихо спитав батько.

— Я боюся через це! — гукнула я, помахавши у повітрі своїми мотузками. — І через це! — Я вдарила себе по ребрах, штурхнувши дракониху і наполохавши її. Вона ошелешено кавкнула у відповідь. Моя рука ковзнула униз, де зростало наше дитя. — І через це. Усього цього й так забагато. І мені немає потреби хизуватися магією стихії, як ти щойно зробив. Я й без неї цілком задоволена собою.

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?

Я кивнула.

— Тоді уяви собі магію стихій як основу — міцні волокна, з яких складається світ, а заклинання — це проміжні волокна тканини. А всі вони складають єдиний гобелен. Вони є однією великою системою, донечко. І ти зможеш цією системою оволодіти, якщо відкинеш свій страх.

Я враз побачила можливості, що відкрилися мені мерехтливим павутинням кольорів та відтінків, однак страх усе одно залишався.

— Стривай. Я маю зв’язок із вогнем, як і матуся. Я не знаю, як реагують між собою вода та вогонь, бо ще не встигла навчитися. «Через Прагу, — подумала я. — А іще через те, що ми зосередилися на пошуках манускрипту Ешмол-782 і забули сфокусуватися на майбутньому і на способі повернення до нього».

— Он яка ти — змогла б у бейсболі бити по м’ячу як правою, так і лівою рукою. І ліва рука була б твоєю секретною зброєю, — засміявся батько. Він ще й сміється!

— Це серйозно, тату, в цьому немає нічого смішного.

— У цьому немає нічого серйозного. І не повинно бути. — Батько почекав, поки я усвідомлю сказане, а потім зігнув палець і зачепив ним кінець поодинокої сіро-зеленої ниті.

— Що ти робиш? — підозріло спитала я.

— Ось дивися, — прошепотів він, і той шепіт був схожий на хвилі, що стиха накочуються на берег. Він підніс до себе палець, стулив губи і примружив очі так, наче тримав перед