Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

потрапив на мою руку. Але протягів у кімнаті не було, руху повітря теж — то як він міг так незбагненно полетіти?

Так чи інакше, а з поховання я повернулась сама не своя. Ходжу по квартирі, місця собі ніде не знаходжу. Вінок з думки не йде. І вигуки бабів: «Душа покійниці прохає тебе захистити її честь!». Але як я зможу відомстити вовкулаку, коли його вся міліція міста не може спіймати? То що я вдію? Але той незрозумілий політ вінка всупереч законам фізики! Нерви мої були на межі. І я подумала: а що, коли то й справді душа покійниці звертається до мене за допомогою, адже ми з Катею так дружили. До кого ж їй звертатися, як не до мене? Все зваживши, я пізно увечері дістала фотографії загиблої — а їх у мене й зараз з десяток набереться, я любила з Катею фотографуватися — і, вдивляючись у них, почала шепотіти:

— Катю… Це я — Олена Іванівна, подруга твоя старша. Благаю, приснись мені вночі. І покажи уві сні свого убивцю. Можливо, ти його встигла побачити? Який він з себе? А раптом я допоможу його спіймати?..

Я була в якомусь трансі, до туману в очах вдивлялася у фотографії Каті і все шепотіла, шепотіла… В тому ж нервовому збудженні й заснула. І ось сниться мені дивний сон. Ніби я серед ночі опинилася на центральному базарі нашого міста, на Озерці. Початок третьої, на базарі ані душі. Та хоч і ніч, але не зовсім темно, бо невідомо звідки розсіюється якесь дивне світло, тож мені трохи видно. Дивлюсь, а біля тарних ящиків сидить кошенятко — маленьке, жалісливе, тремтить бідненьке. І тут де не візьмись, молодик років так під тридцять. Високий, тонкий у талії, стрункий і гарний з себе. Ніс рівний, очі злегка голубуваті, лице благородно видовжене, інтелігентне. На верхній губі елегантні вусики. Волосся світле, злегка хвилясте. На ньому чорна сорочка з білими ґудзиками. Рукава закачані по лікті. Але чомусь тільки глянула я на нього, як мені враз стало холодно, аж мороз по спині пішов. Дивуюсь уві сні: такий милий хлопець-симпатяга, а мені страшно. І чого б це?

І раптом молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками хапає кошенятко за шию і починає його… душити. А я в крик: «Мерзотник! Що ти робиш? Зараз же, бандюго, відпусти кошенятко!».

В цей час на базарі з’являється ще один чоловік — високий, дебелий, аршин в плечах. У нього велика світла голова, таке ж велике кругловиде і теж світле лице. Він накидається на молодика в чорній сорочці з білими ґудзиками і починає скручувати йому руки… І тут я прокидаюсь і до ранку не можу заснути. Невже той молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками, котрий душив уві сні кошенятко, і є убивця Каті? А що, коли Катя на моє прохання і справді показала його мені уві сні? Не будемо квапитись з традиційно-закоренілим скептицизмом, що іноді межує з невіглаством. Недарма ж наші предки були певні, що душа після смерті перебуває на землі ще цілий рік — тому й справляли поминки по ній на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю. А якось я прочитала в одній з газет, що спеціальними дослідженнями виявлено енергополе померлої людини, чи біополе, або ще аура (мабуть, це те, що ми називаємо душею) і справді протягом року тричі з’являється в тій кімнаті, де людина померла: на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю… Але чи в змозі це біополе (аура) розуміти, що його прохають і прислати іншій людині в її сон зображення свого убивці?.. Ні, як не крути, а все це дуже схоже на містику чи забобони.

Я розгубилась. Що робити? Сама убивцю, ясна річ, я не знайду, а, отже, й не відомщу йому, як у день похорон «прохала» мене Катя (випадок з вінком). Чорну сорочку з білими ґудзиками, якщо він і справді у ній душив Катю, злочинець міг більше й не надіти. Та мало хто з молодих людей в нашому місті ходить у такій сорочці? Вони, до речі, модні, і їх, здається, шиє місцевий побуткомбінат. І в той же час можливо тільки я одна і знаю, який на вигляд убивця. Поривалася негайно бігти в міліцію і… спинялася. Що їм розкажу? Що бачила убивцю уві сні? Чи не подумають вони, бува, що я схиблена? А те, що я розкажу, назвуть сном рябої кобили… Ще й посовітують сходити до психіатра. І я — каюсь, навіть тепер каюсь, — не зважилась. І не пішла в міліцію. Який жаль. Адже убивця, як виявиться значно згодом, в ту ніч, коли він душив Катю, і справді був у чорній сорочці з білими ґудзиками, а на вигляд він точнісінько такий, яким я його бачила уві сні…

Минуло кілька місяців, перевертень все ще лютував у нашому місті. Як згадаю, то й зараз моторошно стає. Що міліція не робила, яких заходів не вживала, а спіймати його не могла. І від того злочинець настільки знахабнів, що навіть вже почав нападати на жінок і серед білого дня. І навіть, натягнувши маску, з’явився в одній квартирі, де була жінка з дитиною. Оскільки золотих речей там не виявилось, вампір, діючи за принципом — хоч шерсті жмут — вийняв з телевізора якийсь дефіцитний блок. Жінку і дитину врятував щасливий випадок (сусіди подзвонили в квартиру і дуже насторожилися — це чути було з їхніх розмов, — що господиня не відгукується). Злочинцю довелось тікати. А міліція збагатилася ще одним фактом: вампір прекрасно розбирається в телеапаратурі: складний блок, до якого й дістатися не просто, вийняв професіонально, на рівні майстра. Ця крихта щось та говорила. І хоч таких деталей вже зібралося кілька, невловимий все ще залишався невловимим.

Тим часом на допомогу нашій міліції прибула група спеціалістів з Москви, з МУРа. Казали — не знаю, правда це чи ні — вісті про нашого садиста дійшли до Інтерполу і той запропонував свої послуги, але ми у