Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

надає йому певного гротескового заломлення. У «Марші Радецького» Рот дивиться на дійсність очима зовсім інших персонажів: Карла Йозефа, окружного начальника, «героя Сольферіно», та й своїми власними (його ще не бентежило сакраментальне для романістів другої половини століття питання: «хто розповідає?»). І світ виглядав здебільшого інакше, ніж у Гашека. Якщо гротескним, то із заломленням радше не комічним, а «демонічним», експресіоністським.

Але це та сама, що й у Гашека, дійсність, і ставлення до неї багато в чому таке саме, тільки подано її не в тому ключі. Власне, у великому розмаїтті змінних ключів. Є тут сцени іронічні, навіть пройняті легким гумором. Проте трапляються й мінорні, по-своєму емоційні або не позбавлені своєрідної сумовитої врочистості. Є, зрештою, сцени страшні, до того ж особливо вражають вони своєю навмисною стриманістю. Останнє передусім стосується розділів роману, присвячених першим дням світової війни. «Марш Радецького» наче вбирає всю гаму людських настроїв, усі барви життя. Мабуть, саме тому роман цей є таким значущим, таким глибоким. Неперебутній, він не старіє; це не реквієм, не пам'ятник минулому, це — поетичне і гуманне свічадо буття, трагічного, комічного й величного у своїй безперервній коловерті.

* * *

З тих шістнадцяти романів, що їх написав Йозеф Рот протягом свого життя, одинадцять так чи так пов’язані з Україною. Причина цього, здавалось би, очевидна: письменник народився у Королівстві Галичина і Володомерія, живився спогадами свого дитинства, — вони ж, як відомо, відіграють дуже важливу роль у творчості кожного письменника.

Але проблема ускладнюється тим, що, закінчивши класичну гімназію в Бродах і провчившись пару років у Львівському університеті, Рот покинув Галичину практично назавжди. Він жив у Відні, Берліні, Парижі, об'їхав багато країн. Таке мандрівне життя, як правило, змушує спогади дитинства істотно зблякнути. Однак із Йозефом Ротом сталося щось цілком протилежне. Хоча чимало героїв його творів 10—20-х років походили з України або ходили її шляхами у своїх безупинних мандрах, вони аж ніяк не відчували себе внутрішньо пов'язаними з нею. Скоріше належали до «втраченого покоління», яке було викуване катастрофами Першої світової війни й «розвіяне вітром». Але на початку 30-х років стався злам: Рот знайшов собі вітчизну. То була Україна, і вона стала йому вітчизною зовсім незвичною. По-перше, це було щось більше — неіснуюче, навік минуле: адже в романах «Йов», «Марш Радецького» (1932), «Тарабас» (1934), «Фальшива вага» та «Левіафан» усе відбувається ще до, або принаймні під час finis Austriae. Лише в романі «Гробівець капуцинів» (1938) — і до, і під час, і після. Там, однак, нема України.

Отже, виходить, для Рота Україна є частиною монархії? Але частиною не підлеглою, а радше — незалежною. Як ще побачимо, Хайміто фон Додерер, австрієць з австрійців, анітрохи не був діткнутий розпадом імперії. Рот дотримувався прямо протилежного погляду — його alter ego, граф Хойницький, у романі «Гробівець капуцинів» запевняє: «Дух Австрії не в її центрі, а на периферії… Австрійська субстанція реалізується й весь час живиться провінціями нашої держави». Тому цілком природно, що коли ці провінції відпали, перша реакція Рота була різко негативною. Але так само природним було і пізніше відкриття ним своєї вітчизни.

Додереру було досить, аби лише зберігся Відень. Для Рота насамперед була важливою цілісність монархії. Тому з часом він став подумки відроджувати її з небуття. Вважаючи, що держава спиралася не на центр, а на периферію, Рот звернув свій погляд на колишні австрійські провінції. Найближчою серед них була для нього, звичайно ж, Галичина. І Рот зробив її своєю омріяною вітчизною, що сприяла втіленню його найсміливіших мрій — людських і літературних, особистих і навіть суспільних.

Звичайно, Галичина приваблювала його насамперед як країна, де жили євреї. Доля містечкових мешканців, вочевидь, цікавила його в першу чергу. Адже східноєвропейський штетль був єдино можливою вітчизною для цієї нації вічних паріїв — особиво в межах австрійської території.

Хоча Рот був переконаний, що єврейство у Східній Європі історично приречене, він ніяк не хотів із цим змиритись. Власне, як митець він і не потребував цього: адже його Галичина й так була світом давно зниклим. Це була мрія про вітчизну — боронь Боже, зовсім не ідилічну, — але принаймні незрадливу і в цьому сенсі справжню.

Рот обирає собі Україну за омріяну батьківщину не просто тому, що в ній живуть також євреї. У книжці Клаудіо Маґріса «Далеко — звідки? Втрачений світ східного єврейства», на мою думку, щодо цього є деякі перебільшення. Це неважко зрозуміти: тема до певної міри нав'язує Маґрісу свою волю. Адже сам автор пише: «Антинімецький австрославізм Рота змушував його вважати всі народи держави австрійцями, за винятком лише німців у Австрії».

Герої романів «Марш Радецького» та «Гробівець капуцинів» на прізвище Тротта походили зі слов’янського села Сиполє. У зв’язку з переведенням лейтенанта Карла Йозефа Тротти до Галичини Рот зауважив: «Це була споріднена земля, батьківщина українських селян з їхніми жалісними гармошками й незабутніми піснями, — це була північна сестра Словенії».

Рот — не єдиний німецькомовний письменник в Австрії, якого вабила Україна. Дослідник Детлеф Ігнасяк з Єнського університету називає в цьому зв'язку також Леопольда Захер-Мазоха та Карла Еміля Францоза, однак додає: «Рот — єдиний серед них, хто був однаково міцно закорінений в усі три культурні ґрунти — польський, єврейський і німецький, тому він передовсім виступає як представник фіктивної галицької нації».

Як нам здається, доречніше було б вважати Рота виразником України в цілому. Не лише через те, що його погляд часом сягав і Києва (оповідання «Начальник станції Фальмерайєр», 1933) й Одеси («Сповідь убивці», «Левіафан»). Принципово важливішим тут є відзначене вище злиття Галичини й Волині: з одного боку, це об'єднує Україну в певну цілісність, а з іншого — відмежовує її від обох великих держав як щось окреме й самостійне.

Як виразник і навіть «пропагандист» України (часом навіть політичний) Рот виступав і в своїй публіцистиці. В численних репортажах він милується красою нашої землі: «Я знаю українські села ще з часів війни… Вони й досі постають, немов дитячі сни світу». Це, між іншим, враження не лише галицькі чи волинські, йдеться про східну Україну, яку Рот відвідав 1926 року. Дуже високо оцінив він у своїх нарисах українське народне мистецтво, завваживши, що воно «помітно відрізняється і від російського,