Джованні Боккаччо - Декамерон

той чоловік, котрий, як ви зараз почуєте, з благородства свого вирішив оддати себе в жертву тому, хто важив на його тіло й душу; так би воно й сталось, якби той інший захотів тую жертву прийняти.

Відома річ (якщо вірити свідченням генуезців та інших людей, котрі в тих краях бували), що десь у Китайщині жив колись один родовитий і багатий, як ніхто, чоловік. Звали його Натаном, і жив він у своєму маєтку край дороги, по якій мусив проїхати кожний, хто мандрував із заходу на схід чи зі сходу на захід. Будучи людиною щедрою й великодушною і прагнучи прославитись спасенними ділами, він найняв багатьох майстрів і за короткий час спорудив великий, гарний і розкішний палац, що другого такого ніде, може, й не було, і обмислив його всім потрібним для прийому й шанування дорогих гостей. Численній своїй досвідченій службі він велів приймати й шанувати в тому палаці всіх, хто по тій дорозі йшов чи їхав, і так пильно того похвального звичаю дотримував, що невдовзі слава про нього розійшлася по всьому сходу, ба докотилась і до заходу.

Коли той Натан уже вбився, як то кажуть, у літа, не втомившись, одначе, од своєї щедрості, прочув про нього один юнак, на ймення Мітрідан, що жив недалеко од тих країв.

Маючи себе за чоловіка не менш багатого, ніж Натан, він почав заздрити його доблесті й славі і вирішив ту славу загнати під лаву, а щедрість ще більшою щедрістю затьмарити. Він також побудував собі палац, подібний до Натанового, і став гойно вітати в ньому всіх перехожих і переїжджих; за короткий час тою своєю надзвичайною гостинністю він залучив неабиякої слави.

Одного разу, коли Мітрідан був сам-один у дворі при своєму палаці, якась стара баба увійшла туди через одну браму і попросила в нього милостині; він їй дав; тоді вона вернулась другим ходом і дістала милостиню вдруге; так повторювалось дванадцять разів. Коли баба вернулась до нього втринадцяте, Мітрідан сказав їй:

― Щось ти, бабо, дуже завзято жебраєш!

Почувши сії слова, стара сказала:

― О, предивна щедросте Натанова! У його палац я входила тридцятьма і двома входами, як і тут, і прохала щоразу милостині; він удавав, що не впізнавав мене, і подавав щоразу. А тут уже на тринадцятім разі мене впізнано й осміяно!

Сеє сказавши, пішла і більше не верталась. Почувши ті слова старої, Мітрідан, для якого всяке звеличення Натанової слави було великим приниженням його гідності, спалахнув ярим гнівом і гукнув:

― Горе мені, нещасному! Як я можу досягти Натанової щедрості в великому, не то що перевершити, як надумав, коли і в такій дрібній справі з ним не годен зрівнятись! Даремні будуть всі мої зусилля, поки я його із світу не згладжу; старість його не бере, то мушу своїх рук до того докласти.

Охоплений тим раптовим поривом, Мітрідан, нікому не сказавши про свій намір, сів на коня і в супроводі нечисленної дружини прибув на третій день до того міста, де жив Натан. Велівши своїм супутникам не признаватись до нього і одпустивши їх до дальших розпоряджень, він сам-один подався надвечір до Натанового палацу; поблизу від того місця він зустрів самого господаря, що вийшов прогулятись на самоті в простенькій одежі. Мітрідан не знав його в лице і спитав у нього, чи не знає він часом, де живе Натан. Той одповів йому ласкаво:

― Сину мій, ніхто в сьому краю краще за мене не зможе тобі сього показати; коли хочеш, я поведу тебе туди.

Юнак сказав, що це буде йому вельми приємно, тільки йому хотілося б, щоб Натан його не бачив і не впізнав.

― І се я можу тобі влаштувати, ― сказав Натан.

Тоді Мітрідан ізсів з коня й пішов разом з Натаном до палацу, любо з ним по дорозі розмовляючи. Тут Натан велів одному слузі своєму взяти од Мітрідана коня і шепнув йому на вухо, щоб ніхто з челяді не казав гостеві, що він і є Натан; слуга негайно передав те всім. Коли вони вступили в палац, Натан запровадив гостя до прегарної світлиці, де його ніхто не бачив, крім нарочито приставлених до нього слуг, а сам дотримував йому компанії, велівши трактувати його якнайліпше. Мітрідан ставився до нього шанобливо, як до батька, проте спитав у нього, хто він такий. Натан одповів йому на те:

― Я собі простий слуга у Натана, з самого малку все при ньому, дожив до сивого волосу, а бач, ким у нього був, тим і зостався, вгору не пішов; тим-то, хоч усі люди його й вихваляють, мені нема за що його величати.

Сі слова подали Мітріданові певну надію здійснити свій лихий намір з більшою обачністю і безпечністю. Натан вельми ввічливо спитав у нього, хто він такий і з якою метою сюди прибув, обіцяючи допомогти йому, якщо зможе, словом і ділом. Мітрідан одповів не зразу, але потім зважився довіритись йому і, закинувши спершу здалеку, взяв із нього слово честі, що мовчатиме, розказав без утайки, хто він і що і чого сюди приїхав, ще й попросив у старого в тім ділі ради й допомоги. Почувши сії слова і довідавшись про його страшний намір, Натан аж здригнувся в душі, та не показав виду і, не довго думаючи, мужньо одказав гостеві:

― Мітрідане, твій батько був чоловік благородний і ти, як бачу, не хочеш ізмізерніти духом, коли задумав таке велике діло ― бути для всіх щедрим; я вельми похваляю твої заздрощі супроти Натанової доблесті, бо якби на сім злиденнім світі таких заздрощів було більше, люди зажили б на ньому веселіше. Замір твій, що ти мені одкрив, я, безперечно, збережу в тайні, але якоїсь значної допомоги в сім ділі я не зможу тобі подати, хіба тільки одну корисну пораду. А порада моя буде ось яка: так як у півмилі звідси є гай (ти, певне, вже бачив його), куди Натан ходить майже щоранку один на прогуляння; там тобі буде легко надибати його і зробити з ним те, що ти надумав. Коли вб'єш його, то, як хочеш повернутись додому безперешкодно, іди вже не тим шляхом, яким прийшов, а берись із гаю у ліву руку; хоч та дорога трохи, може, й незручна, але вона швидше й певніше доведе тебе додому.

Діставши такі відомості, Мітрідан почекав, поки Натан вийде од нього, а потім обережно дав знати своїм супутникам, що теж улаштувались у тому замку,