Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Скільки їх там далі, по тій бік, губиться в темряві, вже невидних її зору? Армія. Невидима, необлічена, наймогутніша в світі підпільна армія, що мовчки й затято веде свою війну, через віки й покоління, — і не знає поразки.
«Жінки не покинуть родити». Так записав Адьо тої ночі при світлі нічника на цигарковій пачці. Хтось йому так сказав, уві сні. Сказав це запам'ятати. А вони ще й дивувалися потім, що то може означати, і до чого б то такі пласкі істини в такому передсмертному сні — воєнному?..
Аж ось і відповідь. У неї в руці.
Армія, так. Другий фронт. Ні, інший фронт — куди дужчий од першого… Дві червоні (вже почали темніти!) поперечні риски на тест-смужці — її мобілізаційна повістка.
Все, що вона може «від себе», над чим вона владна і на що простягається її власна воля, — це дезертирувати. Такий вихід є завжди, з кожної мобілізації. Рух чорної цятки з далекого світла в кінці тунелю можна спинити, є спосіб: можна підірвати тунель.
Ще рік тому вона б, напевно, так і зробила, думає Дарина знечулено, мов про когось чужого («дистанційовано», підсовує пам'ять Адріянове слівце, і її заповняє новою хвилею тепла на цей зайвий доказ його в ній присутности…). Ще півроку тому, ба ні, менше, коли це було? — ах так, на дні народження в Ірки Мочернюк, вони сиділи з дівчатами на кухні, Ірка, раз у раз закурюючи й тут-таки сполошено («ой, що я роблю!») давлячи в попільничці цигарку та розмазуючи по щоках туш, розповідала, як намагається завагітніти од свого нового бойфренда і як їй не виходить, а вона безумно, безумно хоче другої дитини, Ігорчик уже великий, і вона ладна цьомати й м'яти кожне зустрічне немовля у візочку, та сама віковічна жіноцька бесіда при багаттю, де кожна, на пораду, вмикає своє «а-от-у-мене-так-було», і всім іншим цікаво слухати: принцип, підхоплений і без копірайту привласнений Анонімними Алкоголіками, — і раптом якоїсь миті всі гуртом дружно напалися на Дарину, як зграя курей, задзьобуючи її з усіх сторін: а ти, подруга, що собі думаєш, таж тобі тридцять дев'ять уже стукнуло, в нас же після тридцятки всіх первородок автоматом у групу ризику записують, чи ти думаєш, що ти в Англії, чи що, чого ти ждеш, що значить «не хочу», що значить «боюсь», усі бояться, і всі родять, ну й дура! — і вона, загнана в кут, відповіла чесно й так, несподівано для себе самої, карбовано, мов готовий текст надиктовувала звукачеві, — що їй надто багато зусиль забрало власне виживання, аби зважитись брати на себе відповідальність за чиєсь іще. Вона запам'ятала ці свої слова, бо після них на мить утворилась пауза, дівки замовкли. Не тому замовкли, чула Дарина, що признали їй рацію, а тому, що слова були з іншої п'єси. З іншого фронту — існування якого вони, звичайно, визнавали, і навіть згодні були віддати йому заведену шану, — але так насправді, потай, десь на самому-самому дні душі, не сприймали його всерйоз: вони знали важливіше.
Ще рік тому — так, можливо. Кілька днів помучилась би, повагалась, поплакала — і пішла б на аборт. Хоча тоді в неї була, між іншим, забезпечена праця з пристойною платнею й повним пакетом соціальних пільг. А тепер вона на вільних хлібах. І без особливо сяючих перспектив, скажемо собі правду. Якраз упору за голову схопитися: блін, от тільки дитини мені зараз і бракувало! Коли тут не тільки з собою — з країною невідомо, що через півроку буде!..
І, якимсь чином, усе це чомусь перестало здаватися важливим. Як репліки з іншої п'єси, так.
Важливе інше: вона не зможе підірвати тунелю. Оце вона знає твердо. Сама ця думка, відсторонена й чужодальня, з минулого життя, тепер викликає в ній дріб барабанів під шкірою й дудоніння крови в ушу, схоже на автоматні черги з серією вибухів, — здригнувшись, Дарина дивиться на свою руку: шкіра на ній узялася сиротами. Як дивно, що це її рука. Її ноги на кахляній підлозі. Її стегно (яке велике!), завішене пеленою нічнушки…
Її тіло, як і її воля, більше не належить їй, — воно більше не вона. Перестало збігатися з нею. Виявилося, що воно відпочатку призначалось для когось іще. Посудина. «Непорожня».
…Тому що це вже колись було — вона вже бачила, як вибухнув тунель. Зсередини бачила, як не покаже ультразвук, ані жодна інша апаратура. Їм з Адріяном це показали, — ні, це тільки їй тоді показали, він не бачив, — Ти так застогнала, аж я злякався — Воно й справді було схоже на смерть — ні, навіть і ще раніше, це їй відразу показали, з самого початку, за тим найпершим поглядом на фото, з якого молода жінка в упівському однострої, затиснута між двома чоловіками, як між жорнами долі, котру обрала собі сама, світилася в об'єктив своїм нетутешнім материнством: білий спалах, як од тисячі разом вибухлих у космосі сонць чи одночасно врубаних прожекторів із темряви ночі, — і земля злітає вгору висотним чорним валом… І все, кінець. Тунель засипано. Ніхто вже не вибереться.
Тільки стук із-під завалу, нерозбірливий, нерівномірний, роками, десятиліттями: хтось добивається, хтось не здається, домагаючись виходу…
Я помилилася, думає Дарина. Я ж весь час, усі ці півтора роки (як, уже аж цілих півтора? то це ми вже так довго разом?) гадала, що Геля покликала мене — на свою смерть. А це була смерть її дитини.
От що її мучило.
Тільки ні півтора, ні рік тому та, тодішня Дарина Гощинська — відома журналістка, ведуча програми «Діогенів ліхтар», успішна селф-мейд вумен, що знімалася для обкладинок жіночих журналів і була статусним предметом домагань для мужчин, котрі їздять на службових «лексусах» із шофером, чогось такого б не зрозуміла. На те треба було змінитися.
Вони, мертві, їй помогли.
…Там, по другий бік плацу, де горить вогонь, потрошку розсіюється тьма — і за спинами своїх трьох парок вона бачить Гелю. Бачить жінок Адріянового роду — тих, кого знає тільки з сімейних фото: маму Стефу (Дарина вперше називає її так для себе, подумки, — досі вона була «Адьова мама»), і бабцю Ліну, і прабабуню Володимиру, пані докторову Довган, і ще якихось пань, тридцяті, двадцяті, десяті роки, початок минулого століття, насаджені по самі брови круглі капелюшки банячком, шовкові бинди, високо шнуровані ботики, — ну так, вони ж усі кимось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Музей покинутих секретів», після закриття браузера.