Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

Як завжди, Оксана з нічого витворила справжнє чудо. Тарілочками й мисочками заставлений був увесь стіл. Привезені нами дари зашматківської землі, щось там із прибереженого мною в погребі, дещо з купленого в Нижньодніпровську і на Веселих Хуторах та ще професорове шампанське — чого ще треба в таку хвилину?

Шампанське я наливав у звичайні гранчасті склянки, про гарний посуд доводилося ще тільки мріяти.

— Даруйте за таку кричущу невідповідність, Олексію Григоровичу, — перепросив я нашого дорогого гостя, — шампанське в вульгарних склянках та ще й оселедець на закуску зовсім не личать професорові.

Черкас розреготався, затиснувши склянку з вином у своїй буро-волохатій руці.

— Я не стаціонарний професор, який сидить в кабінеті серед антикварних меблів! Я вічно безпритульний Агасфер, я Мойсей, який сорок років кружляє в пустелі, яку можна пройти за сорок днів. Я вже давно зміняв спокій на допитливість, комфорт на істину, тому дрібні побутові незлагоди мене зовсім не лякають. Оксано, ваша ніжна душа не вжахнулася від невлаштованості тутешнього життя?

— Що ви, Олексію Григоровичу? — зашарілася Оксана. — Я тут, ніби в бога за пазухою!

— Тоді я проголошую тост за те, щоб вам справді так велося в цьому втечищі вільних людей і незалежних умів. За ваше здоров’я, Оксано й Миколо, і за ваше щастя!

Ми пили нахолоджене в колодязній воді шампанське, закусювали іржавим оселедцем, пізньою редискою, соковитими помідорами, политими торішньою соняшниковою олією, тоді Оксана підсмажила на смердючому, мов мініатюрна доменна піч, керогазі зашматківську ковбасу, яку ми привезли в залитій смальцем макітрі, і професор був у захваті від такого несподіваного частування, але підсмажена українська ковбаса розпросторює такі запаморочливі запахи, що на них неминуче летить все чисте й нечисте, то ж я зовсім не здивувався, побачивши, як до кімнати непомітно, нечутно й непрбстежувано, мов пекельний дим, вслизає Ляпка.

Він не стукав у двері, не питав дозволу ввійти, не вітався, з’явившись перед нами, не збентежився, побачивши жінку, до того ж — незнайому, — все це було не для нього.

— Хто це? — злякано притискуючись до мого плеча, прошепотіла Оксана.

— Ляпка, — пояснив я, хоч з не меншим успіхом міг би назвати цю з’яву Вірним Помічником, Недремним Оком, або й Вельзевулом Вельзевуловичем. Попри своє нахабне вторгнення Ляпка міг би претендувати й на ймення Втіленої Скромності, бо стояв біля порога і мовчки дивився на наш стіл. Я показав йому на склянку і на шампанське, Ляпка заперечливо покрутив головою. Тоді я сходив на кухню, приніс звідти півлітри, налив повну склянку горілки, присунув її на край столу, показав Ляпці: призволяйся. Двічі повторювати не довелося. Ляпка, ніби й далі лишаючись на своїй позиції, тобто біля порогу, спожив те, що було в склянці, і стояв святий та божий, як Адам у раю перед гріхопадінням. Я наштрикнув на виделку шматок оселедця, показав Ляпці, він самими очима показав: не хочу псувати такий чистий продукт, як горілка, тому від закуски відмовляюся, зате в необмеженій кількості приймаю інформацію. З вами тут жінка, хто вона? Ваша дружина?

— Це Оксана, моя дружина, — пояснив я.

— Жінці теж, — сказав Ляпка.

— Куди?

— На партійні збори, сьогодні в чотири часа, скликає товариш Щириця.

— Ми ж безпартійні. Щириця нас ніколи не допускав на свої збори.

— Тоді вони проробляли секретні вказівки і, значить, закривалися од усіх, а сьогодні товариш Щириця об’явив, що збори відкриває. І для жінок тож.

— Ляпка, ви в школі вчилися? — несподівано втрутився професор.

— Ну?

— Повинні знати, що на збори ходили тільки Клара Цеткін, Роза Люксембург і Надія Костянтинівна Крупська. Але всі вони вже повмирали, отож тепер не зосталося жодної жінки, яка б ходила на збори. Наша Оксана не піде туди так само, як і ми з Миколою Федоровичем.

— Як же? — сполошився Ляпка. — Товариш Щириця сказав, щоб виступила доярка Ялосовета! А товариша Сміяна будуть проробляти за зрив зяблевої оранки. Виступає директор Паталашка і я з товаришем Щирицею.

— Ваш виступ, Ляпко, ми могли б вислухати й отут, — насмішкувато покахикав професор. — Правда ж, Миколо Федоровичу?

Ляпка злякався:

— Товариш Щириця ще не вручив мені мого виступу!

— Тоді що ж, — спитав я, — ще стаканяру?

— Получиться перебор, а мені ще треба оббігати всю станцію, — зітхнув Ляпка.

Я співчутливо розвів руками — і Ляпка щез.

Оксана злякано переводила погляд з мене на професора:

— Цей чоловік… Він ото все — справді?..

Я спробував оджартуватися:

— Ляпка завжди говорить тільки правду. Але ти звикай. На те ж він і Ляпка. Таким його создали.

— А про директора — теж правда?

— І про директора, про всіх.

— Як же так? Я думала, директор добрий чоловік. Такий же ніби добрий… Я аж зраділа… і як побачила цей степ — зраділа. І від цього доброго директора… Подумала: як у бога за пазухою.

Професор ніяково засовався на дивані, погмикав, позітхав.

— Бачите, Оксанонько, добрих людей немає, а є тільки байдужі. Люди бувають праведні, неправедні й байдужі. Останніх, на жаль, найбільше. Сарданапали або ж підносять тебе до хмар або вганяють у землю, а Валтасари з блаженними усміхами пускають нас з торбами. І немає ради. Передчуття вас не обдурило. Це справді райський куточок, справжнє втечище для заблуканих душ. Коли хочете знати, я втікав сюди, як колобок з казки.

— Ви втікали? — Оксана не могла повірити почутому. — Хіба професори втікають?

Бідна моя Бондарівна! Вона вважала, що беззахисна тільки краса, а того й не знала, що мисль людська ще беззахисніша і вічно гнана й переслідувана ще жорстокіше й безжальніше.

Черкасу стало тісно за столом, він виприснув на волю, став качатися по кімнаті, справді мов колобок.

— Сам я б і не здогадався ховатися в степах, — бурмотів професор мовби до самого себе, — просто мене рятувала моя професія. А виходило, ніби я пересидів на агростанції і революцію, і громадянську війну, і колективізацію, і навіть після тридцять восьмого року теж вернувся сюди за намовою доцента Михна і в евакуацію вирушив повноправним громадянином. Я вже сказав, що належу до професорів, сказати б, не стаціонарних, а до мандрованих, зовні тут мовби більше самопожертви, насправді ж усі ми егоїсти, ми ганяємося не тільки за істиною, але й власним вдоволенням, часто нехтуючи спокоєм, здоров’ям, а то й життям найближчих людей, вже не кажучи про всіх інших. Тільки цим я можу пояснити…

Олексій Григорович став посеред кімнати, приклав руку до шиї, мовчки дивився на мене й на Оксану, губи йому повільно ворушилися, але з них не видобувався жоден звук.

— Що з вами, Олексію Григоровичу? —