Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

* * *

Коли тепер уже Ніколо Веспуччі привели до імператорських палат, одягненого у свій власний одяг і незмінний строкатий плащ, хвацько накинутий на плечі, він уже повністю відновив сили і пустотливо усміхався, як той штукар, котрому вдався неможливий трюк, як от зникнення палацу, або перехід неушкодженим крізь вогняну стіну, або ж приборкання божевільного слона аж настільки, що слон закохався у нього. Бірбал та імператор були вражені його відвагою.

— Як тобі вдалося це зробити? — запитав імператор. — Чому Гіран не вбив тебе?

А Веспуччі лишень широко всміхався.

— Ваша Величносте, це була любов з першого погляду, — сказав він.

— Ваш слон служив Вашій Величності вірою і правдою, тож, поза сумнівом, ваш друг і компаньйон відчув від мене подув знайомих парфумів.

— А хіба ми не так чинимо? — запитав сам себе імператор. — Ця звичка чарівливої брехні, це постійне прикрашування реальности, це пригладжування правди. А може, шахрайство цієї людини з трьома іменами є нічим іншим, як нашим власним цілком очевидним безглуздям? А може, правда є надто неприємною річчю для нас? Чи ж існує людина, яка б не прикрашала її і хоча б іноді зовсім не відмовлялася від неї? А, може, «я» нічим не кращий за нього?

А тим часом Веспуччі розмірковував над довір’ям. Той, хто не вірив нікому, повірив жінці, і вона врятувала його. Врятований Костомахою, подумав він. Справді, дивна історія. 1 він дістав зі схованок свої скарби: золото, що знову заблищало, самоцвіти, що приємно тиснули на долоню його руки, і все віддав Костомасі.

— Отже, я віддаю себе у твої руки, — сказав він. — Якщо ти захочеш мене пограбувати, я не зможу цьому протидіяти.

— Ти не розумієш, — сказала вона, — ти маєш наді мною більшу владу, ніж я спроможна перебороти.

По сухі, він не одразу зрозумів, а вона не одразу знала, як вимовити слово «кохання» чи як пояснити появу несподіваних емоцій. Отже, велика загадка врятувала його від тавра злодія, а коли його привели до слона, розв’язали руки і залишили молитися, аби не потрапити у немилість Творця, коли постане перед ним, він усвідомив, що вона передбачила і такий розвиток подій; вийняв зі схованки не виявлену під час обшуку невеличку пляшечку парфумів-досконалий синтез аромату самого імператора, який ввівши в оману старого сліпого слона, врятував йому життя.

Заговорив імператор. Настав давно очікуваний час.

— Послухай, хлопче, хай як тебе звуть, — сказав Акбар. — Годі натяків і штовхання ліктем, розкажи нарешті свою історію. Давай не тягни, поки ми в доброму гуморі.

Коли Гіран, той слон, посадив іноземця собі на спину, ніби принца-могола, вершник раптом збагнув, як йому розпочати розповідь. Людину, що завжди розповідає одну і ту саму історію, думав він, викривають як брехуна через наперед завчені слова. Важливо почати з іншого місця.

— Ваша Величносте, — сказав він, — королю над королями, Захистку Світу. Маю честь повідомити вам, що я… — слова завмерли на його устах, і він стояв перед королем, як людина, приголомшена богами.

Акбара охопило роздратування:

— Продовжуй, хлопче, — сказав він. — Раз і назавжди виплюнь ту мерзоту.

Іноземець прокашлявся і знову почав.

— Річ у тому, що я, мій повелителю, я — не хто інший, як…

— Що таке?

— О Боже, боюся, що не скажу.

— Мусиш сказати.

— Ну добре, та я боюся, що Ви розсердитеся.

— Не зважай ні на що.

— Тоді, мій повелителю, знайте, що я, по суті…

— Так?

(Глибокий вдих. Тоді — видих.)

— Ваш кревний родич. Фактично, ваш дядько.

8. КОЛИ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ ЖИТТЯ ЧОЛОВІКІВ

Коли ускладнюється життя чоловіків у могольському дворі, вони звертаються за допомогою до літніх жінок. Щойно «Ніколо Веспуччі», який називав себе «Маґором дель’Амором», розповів про свою спорідненість, імператор наказав покликати свою матір Гаміду Бано і тітку Ґульбадан Беґум.

— Наскільки нам відомо, — сказав він Бірбалу, — ми не маємо безвісти пропалих дядьків, до того ж претендент на титул дядька на десять років молодший за мене, білявий, і без жодної прикметної риси чаґгатай, яку би можна було помітити, але перш ніж зробити подальші кроки, ми запитаємо жінок, Берегинь Історій, які нам усе достеменно й розкажуть.

Акбар та його міністр так заглибилися в дискусію в кутку палата й настільки очевидно ігнорували самозванця, що той відчував, як смисл його існування захитався. Чи справді тут, у присутності Великого Могола, він хотів домогтися підтвердження кровної споріднености, а чи це була тільки опійна галюцинація, з якої йому треба якнайшвидше виходити? Навіщо йому, уникнувши слонової розправи, чинити самогубство кількома хвилинами пізніше?

Бірбал сказав Акбарові:

— Воїна на ймення Арґалія чи Аркалія, про якого говорив хлопець, я не знаю, а от Анжелікою називають дівчат у країні іноземця, а не у нас. Нам також нічого не відомо про їхню роль у цій величній історії, цій «золотій історії». Але давайте не списувати осіб лишень з огляду на їхні імена, оскільки ім’я можна змінити.

Раджа Бірбал почав своє життя як бідний брахманський хлопчик, якого назвали Магеш Дасем, і саме Акбар узяв його до двору й зробив з нього принца. Чекаючи на величних жінок, обоє друзів поринули у спогади й були молодими знову, а Акбар саме пригадав, як він полював і заблукав.

— Гей, ти! Малий! Який з цих шляхів іде на Аґру? — вигукнув імператор, а Бірбал, якому тоді було шість чи сім років, відповів цілком серйозно:

— Вельмишановний пане, дороги нікуди не йдуть.

— Це неможливо, — обурився Акбар, а малий Бірбал широко усміхнувся.

— Шляхи не рухаються, а отже, нікуди не йдуть, — сказав він. — А люди, що мандрують до Аґри, зазвичай ідуть цією.

Цей жарт привів хлопця до двору, дав йому нове ім’я і змінив життя.

— Дядько? — промовив Акбар замислено. — Нашого батька брат? Або нашої мами брат? Чоловік нашої тітки?

— Або ж, — запропонував Бірбал заради справедливости, — якщо піти трохи далі, то син ваших дідусевих братів та сестер.

За їхньою показною серйозністю вгадувалася розвага, й іноземець розумів, що з ним бавляться. Імперія бавилася, вирішуючи його подальшу долю. Справи стояли не найкраще. Переходи розгалуженої імператорської резиденції були завішені шторами, і жінок, що рухалися ними, не могло побачити жодне зайве око. Вздовж одного такого переходу королева-мати Гаміда Бано і літня леді двору принцеса Ґульбадан пливли, як два великі човни по вузькому каналу, а за ними йшла найближча повірниця королеви Бібі Фатіма.

— Дзю, — сказала королева (це так вона любовно називала свою старшу братову дружину), — що за дурницю вигадав малий Акбар? Хоче мати ще більше родичів?

— Ще більше родичів, — повторила