Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

передпліччя — поборола потужний імпульс відвернутися. Хоч їй відчайдушно хотілося знати, що він робить, усе одно було навдивовижу нелегко зосередитися на тому, щоб не відривати погляду від однієї яскравої віддаленої точки; їй довелося витрусити з голови туман, який постійно застилав їй зір, ніби темрява, що оповивала цифри на дошці в школі, коли вона надто напружено на них дивилася.

За якийсь час він повернувся з лісу й підійшов до авто. Так він і став, спітнілою м’язистою спиною до неї, злегка опустивши голову, з прикипілими здерев’янілими руками до боків. Висока тінь простиралася перед ним на гравії чорною планкою, що вказувала на другу годину. У такій жаріні було приємно дивитися на неї, на тінь, що дарувала очам відпочинок і прохолоду. А тоді вона ковзнула геть і щезла, бо він обернувся й рушив у бік вежі.

Гаррієт скрутило шлунок у вузол. Наступної миті вона прийшла до тями, кинулася до свого пістолета, почала закостенілими пальцями його розгортати. В одну мить якийсь старий пістоль, з якого вона не вміла стріляти (і навіть не знала, чи правильно його зарядила) здався зовсім дрібницею між нею й Денні Ретліффом, особливо в такому ризикованому місці.

Її погляд безладно стрибав навсібіч. Де розміститися? Тут? Чи, може, з іншого боку, трішки нижче? А далі вона почула брязкіт металевої драбини.

Гаррієт нетямлячись озирнулася. Вона ніколи в житті не стріляла. Навіть якщо поцілить, то не вб’є за першим разом, а з хисткого дашка резервуара відступати нікуди.

Брязь… брязь… брязь…

Гаррієт — проживши на мить тілесний жах від того, як її хапають і скидають з вежі — зіп’ялася на ноги, та щойно зібралася шубовснути з пістолетом і всім іншим у люк, у воду, щось її спинило. Заметлявши руками вона подалася назад і відновила рівновагу. Резервуар — це пастка. Зіткнутися з ним віч-на-віч, серед дня — це вже досить кепсько, але всередині в неї не буде ані шансу.

Брязь… брязь…

Пістолет був важкий і холодний. Незграбно вхопившись за нього, Гаррієт поповзла боком з даху, а тоді обернулася на животі, стискаючи його обома руками, і посунулася вперед на ліктях якомога далі, так щоб не вистромлювати голову із-за краю контейнера. Поле зору звузилося й потемніло, звелося до єдиної щілини між повіками, наче дірка в рицарському забралі, і Гаррієт помітила, що дивиться крізь нього напрочуд відчужено, усе стало далеким і несправжнім, окрім якогось відчайдушного бажання згубити власне життя, як петарду, в єдиному вибуху, прос­то в обличчя Денні Ретліффу.

Брязь… брязь…

Вона підсунулася вперед, рівно стільки, щоб визирнути з краю, стискаючи в тремтячих руках пістолет. Відхилившись трохи далі, вона побачила його маківку, метрів за п’ять унизу.

«Не дивися вгору», — гарячково роздумувала Гаррієт. Вона закріпилася на ліктях, підняла пістолет, вирівняла його центр із мостом носа, а тоді — цілячись уздовж дула, виставляючи приціл якомога рівніше — заплющила очі й натиснула гачок.

Бах. З гучним вибухом пістолет вгатив її просто в ніс, вона скрикнула й перекотилася на спину, щоб схопитися обома руками за обличчя. У темряві за повіками спалахнув дощ із помаранчевих іскор. Десь там, глибоко в думках, вона почула, як пістолет летить на землю, порожнім дзенькотом відбиваючись від перекладин драбини, ніби то хтось тягає палицею по металевих прутах у зоопарку, але біль у носі був такий потужний і яскравий, що нічого подібного вона раніше не відчувала. Гаряча слизька кров цебеніла між пальців: вона заливала їй руки, Гаррієт відчувала її смак, а коли глянула на власні червоні долоні, то не змогла чітко згадати, де й чому перебуває в цю мить.

 

Вибух так сильно злякав Денні, що він ледве не відпустив драбину. На поперечині вище почувся важкий брязкіт, а наступної миті щось дзвінко луснуло його по тімені.

На мить йому здалося, що він падає, і Денні не знав, за що вхопитися, а тоді, стрепенувшись, наче зі сну, він усвідомив, що досі міцно тримає драбину обома руками. Біль вимивало з голови великими плоскими хвилями, ніби в годиннику, що вибивав час, хвилями, які зависали в повітрі й повільно розчинялися.

Він відчув, як повз нього щось пролетіло; здалося, ніби воно впало на гравій. Денні торкнувся скальпа — намацав свіжу ґулю, — а тоді обернувся, наскільки міг, і подивився вниз, щоб розібратися, що ж його вдарило. Сонце світло в обличчя, і внизу виднілася лише видовжена тінь контейнера і його власна — довгасте опу­дало на драбині.

Вікна «транс ама» на галявині під сонячним повітрям скидалися на сліпі дзеркала. Фариш встиг розмістити на вежі якусь пастку? Раніше Денні в цьому сумнівався, — але тепер усвідомив, що не може бути певен.

І от він тут. Денні ступив крок угору й спинився. Замислився, чи не спуститися, подивитися, що ж його вдарило, а тоді зрозумів, що це буде лише пуста трата часу. Те, що він зробив там, унизу, вже зроблено: а зараз він лізтиме далі, зосередиться на підйомі. Йому не хотілося підірватися, «але якщо так станеться, — відчайдушно подумав він, опустивши погляд на закривавлену машину, — то пішло воно все».

Не було іншого виходу, окрім як підійматися далі. Він потер садно на голові, глибоко вдихнув і продовжив підйом.

 

Усередині Гаррієт щось обірвалося, і вона знову опинилася в себе в тілі, на боці; і почувалася вона так, наче повернулася до вік­на, від якого відходила, а там уже інша шибка. Руку вкривала кров. На мить дівчинка задивилася на неї, не до кінця усвідомлюючи, що це.

Тоді згадала й різко сіла. Він наближається, не можна гаяти ані миті. Гаррієт піднялася, ніби зоп’яну. Зненацька ззаду вистромилася рука й схопила її за щиколотку, і Гаррієт закричала, стала від неї відбиватись і — несподівано — вирвалася. Вона кинулася до люка тієї ж миті, як позаду неї на драбині, ніби плавець із басейну, виринуло побите обличчя й забризкана кров’ю сорочка Денні Ретліффа.

Він був страшним, смердючим, кремезним. Гаррієт — задихаючись, мало не ридаючи від жаху — погнала вниз до води. Його тінь накривала відкритий люк, затуляючи сонце.