Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Брязь: огидні мотоциклетні чоботи стали на драбину вгорі. Він спустився до неї, брязь-брязь-брязь-брязь.

Гаррієт обернулася й зіскочила з драбини. Шубовснула у воду ногами вперед. Опустилася донизу, в темряву й холод, доки ноги не торкнулися дна. Випльовуючи, давлячись від огидного смаку, вона змахнула руками й могутнім брасом випірнула на поверхню.

Але в ту ж мить як вона зринула, у неї на зап’ястку швидко зімкнулася міцна рука й висмикнула її з води. Денні Ретліфф стояв у воді по груди, тримався за драбину й перехилявся набік, щоб тримати її за руку, а його сріблисті очі — що ясно й потужно світилися на спеченому сонцем обличчі — пронизували, наче лезо.

Гаррієт борсалася, викручувалася й боролася, як могла, щоб відбитися, й із силою, про яку вона навіть не відала, намагалася вивільнитися, але хоч бризки води вона підняла гігантські, це нічого не дало. Він підняв її вгору, — просякнутий водою одяг поважчав; вона відчувала, як у нього від напруги тремтять м’язи — а Гаррієт усе вибивала віяла гидкої води йому в обличчя.

— Ти хто? — гукнув він. Губа в нього була розсічена, а щоки масні й неголені. — Шо ти від мене хочеш?

Гаррієт здушено охнула. Від болю в плечі забивало дух. На біцепсі в нього вигравало блакитне татуювання: похмурі обриси восьминога, розмазаний староанглійський шрифт, прочитати неможливо.

— Шо ти тут робиш? Кажи, не мовчи!

Він потрусив Гаррієт за руку, доки з неї не вирвався непрошений крик, і вона безпорадно забилася у воді в пошуках якоїсь опори. За мить він притиснув її ногу коліном і — високо, по-жіночому реготнувши, — вхопив за волосся на голові. Рвучко опустив її обличчям у брудну воду, тоді підняв, розбризкуючи краплі. Він увесь тремтів.

— Ану відповідай, суко мала! — закричав він.

 

Насправді ж Денні тремтів від шоку не менше ніж від люті. Він діяв так швидко, що не мав часу подумати; і хоч тримав дівчинку в руці, та все ж заледве сам у це вірив.

Ніс у малої був у крові; обличчя — вкрите брижами з водяного відбиття світла — посмуговане іржею й брудом. Вона зорила на нього з ненавистю, надута, як та сипуха.

— Ліпше починай говорити, — гукнув він, — і то вже. — Всередині резервуара голос гуркотів і відлунював. Крізь розвалений дах просочувалися промені, що дихали й важко мерехтіли по клаустрофобних стінах, огидним віддаленим світлом, ніби в колодязі шахти чи заваленій криниці.

У темряві обличчя дівчини білим місяцем плавало над водою. Він розчув швидкі дрібні звуки її дихання.

— Відповідай, — закричав Денні, — якого дідька ти тут робиш, — і знову нею трусонув, якомога сильніше, схиляючись над водою й іншою рукою міцно стискаючи драбину, трусив її за шию, доки дівчинка не залементувала; і хай який він був стомлений та переляканий, нутро йому скрутило від припливу гніву, і Денні так несамовито заревів понад її криками, що обличчя в дівчинки завмерло, а вереск застиг на вустах.

Йому боліла голова. «Думай, — наказав він собі, — думай». Він її спіймав, гаразд — але що з нею робити? Ситуація виявилася підступна. Денні завжди себе переконував, що в скруті зможе вибратися, випливши по-собачому, але тепер (по груди у воді, тримаючись за нестійку драбину) він уже не мав такої певності. Наскільки ж це важко — плавати? Корови вміють плавати, навіть коти — а він чому ні?

Він усвідомив, як мала старається спритно видертися з його хватки. Різко стиснув її сильніше, занурюючи пальці глибоко в шию, так, що вона заойкала.

— Слухай сюди, фіфо, — сказав він. — Ти зараз же швидко відповідаєш, кажеш, хто ти, і я тебе, може, не втоплю.

Це була брехня, і прозвучало як брехня. За її попелистим обличчям Денні бачив, що мала й сама це розуміє. Йому стало зле, бо то ж просто дитина, але іншого способу не було.

— Я тебе відпущу, — сказав він, на його думку, переконливо.

Дівчинка надула щоки й забилася в себе ще далі, чим лише більше роздратувала його. Він висмикнув її на світло, щоб краще роздивитися, і їй на біле чоло липкою стрічкою впав промінь сонця. Хоч було тепло, вона видавалася напівзамерзлою; він фактично чув, як цокотять у неї зуби.

Денні знов трусонув, так різко, що заболіло плече, — та хоч у неї по обличчю збігали сльози, губи дівчинка стиснула так міцно, що не видавала ні звуку. А тоді він краєм ока зненацька помітив, що у воді плаває щось бліде: маленькі білі балабушки, дві чи три, наполовину втонулі й підмиті водою в нього біля грудей.

Він подався назад — жаб’ячі яйця? — а наступної миті заверещав: лементом, який ошелешив його, що википів і ошпарив його із самих нутрощів.

— Господи боже! — Він вирячився на побачене, неспроможний повірити, а тоді метнув погляд на верхівку драбини, клаптики чорного пластику, що стрічками звисали з найвищої перекладини. Це кошмар, це не насправді: наркотики зіпсовано, його статок щез. Фариш помер, ні за що. Якщо спіймають — це вбивство першого ступеня. Господи.

— Це ти зробила? Ти?

Дитина ворухнула губами.

Денні помітив затоплену бульбашку чорного пакета, що плавала на воді, і з горла йому вирвався рик, ніби він запхав руку у вогонь.

— Шо це? Шо це? — кричав він, заганяючи її голову у воду.

Здушена відповідь. Перше слово з її вуст:

— Сміттєвий пакет.

— Шо ти з ним зробила? Га? Га? — Рука здавила Гаррієт шию. Швидким рухом він занурив їй голову у воду.

 

Гаррієт вистачило часу рівно на те, щоб вдихнути (перелякана, очі вибалушені на