Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

зариваючись і штурхаючись, від чого Денні занудило, а Ван Зант тим часом відстежувала кислотно-­жовтими очима кожний його рух. Коли Денні ступив крок до машини, вона подалася назад і загавкотіла з новою силою. Мовляв, ти тільки двері відчини. Тільки відчини ті йобані двері. Денні згадав тренування на задньому подвір’ї, де Фариш за­кутував руки в стьобаний фатин і мішковину й горлав «Нищ! Нищ!». По всьому подвір’ї розліталися дрібні завитки бавовни.

Коліна під ним підломлювалися. Він утер рота, спробував зібратися. Тоді прицілився впоперек руки на жовте око вівчарки Ван Зант і натиснув гачок. У вікні вибухнула дірка завбільшки зі срібний долар. Зціпивши зуби від криків, шарпанини й квиління в машині, Денні нахилився, припав оком до скла, пропхав пістолет у дірку й вистрелив у неї вдруге, тоді повернув пістолет і чітко по центру прицілився в другого пса. Після цього замахнувся й шпурнув зброю якомога далі від себе.

Він стояв у ранковому сонячному сяйві й відхекувався, наче щойно пробіг кілометр-другий. Гірших звуків, ніж верески в машині, він ще не чув у житті: високі, нелюдські, ніби від пошкодженого механізму, металева плаксива нота, що тягнулася й тягнулася без упину, звук, що завдавав Денні реального болю, і якщо він не спиниться, доведеться загнати у вухо палицю…

Але пес не вгавав; і коли минуло вже до абсурду багато часу, повернутий спиною Денні нетвердою ходою рушив туди, куди метнув пістолет, а верески собаки не припиняли дзвеніти йому у вухах. Він понуро впав на коліна й став обшукувати невисокі бур’яни, розділяючи їх руками, а спина йому напнулася від тих приголомшливих енергійних криків.

Але пістолет уже спорожнів: набоїв не залишилося. Денні начисто витер його сорочкою й жбурнув глибоко в ліс. Він уже майже змусив себе повернутися до машини подивитися, коли до нього докотилася тиша, нищівними хвилями — кожна з власним гребенем і спадом, як крики, що їм передували.

«Вона б несла нам каву, — подумав він, потираючи рот, — якби поїхав до “Білої кухні”, якби не відмахнувся від тієї дороги». Офіціантка Трейсі, та кістлява з обвислими кульчиками й маленькою плоскою дупцею, завжди приносила каву без прохань. Він уявив, як Фариш відсувається в кріслі, поважно виставивши барило, й розводиться, як завжди, тирадою про яйця (як йому не подобається їх пити, хай скаже кухарці, щоб не робила їх надто твердими), а сам Денні за столом навпроти дивиться на його ковтунувату стару голову, вкриту ніби чорними водоростями, і роздумує: «Ти взагалі не знаєш, наскільки я близько».

Усе це щезло, і Денні зловив себе на тому, що роздивляється розбиту пляшку в бур’янах. Він розкрив і стиснув одну долоню, тоді другу. Шкіра була липка й холодна. «Мені треба звідси драпати», — панічно подумав він.

Проте з місця не зрушив. Ніби в нього перегорів запобіжник, що з’єднував мозок із тілом. Тепер, коли вікно в машині було розбите, а собаки припинили завивати й вищати, до нього донес­лася слабесенька мелодія з радіо. Чи люди, які співають ту пісню (якусь хрінь про зоряний пил у волоссі146), чи вони хоч колись задумувалися, що хтось слухатиме її на ґрунтовій дорозі біля покинутої колії з трупом перед собою? Ні: ті люди просто шелестять по Лос-Анджелесі й Голлівуді в білих костюмах із блискітками й окулярами темними зверху й прозорими внизу, попивають шампанське й нюхають кокс зі срібних таць. Вони ніколи не думали, — у студіях перед роялями, у мерехтливих шарфах і з вишуканими коктейлями, — ні разу не подумали, що якийсь бідняк стоятиме на ґрунтовій дорозі в Міссісіпі й розбиратиметься з якимись суттєвими проблемами, поки по радіо гратиме «у день, коли ти народився, янголи зійшлися…».

Таким людям ніколи не доводиться ухвалювати якихось важких рішень, збеленіло подумав він, роздивляючись свою забризкану кров’ю машину. Їм ніколи ніхріна не треба робити. Усе для них уже готово, наче в’язка нових ключів від автомобіля.

Він ступив крок до машини, лише один. Коліна тремтіли; хрускіт гравію під ногами наганяв жаху. «Треба рухатися!» — квапив він себе якоюсь гарячковою енергійною істерією, ошаліло роззираючись навсібіч (ліворуч, праворуч, у небо) і виставивши вперед руку, щоб спертися, якщо доведеться падати. «Берися до справи!» Уже стало досить очевидно, що йому робити; лишалося питання як, оскільки неможливо обійти того факту, що він би радше ножівкою собі руку відчикрижив, ніж торкнувся братового тіла бодай пальцем.

На приладовій панелі — у досить природній позиції — лежала зашмарована червона рука його брата, з пожовтілими від тютюну пальцями й великим рожевим перснем у формі гральних костей. Розглядаючи його, Денні спробував подумки повернутися до реальності. Потреба номер один у нього — нюхнути, щоб зосередитися й розігнати серце. У вежі нагорі вдосталь продукту, донесхочу продукту; і що довше він тут гається, то довше «транс ам» стоятиме в бур’янах, а всередині на сидіннях стікатимуть кров’ю мрець і двоє мертвих вівчарок.

 

Гаррієт, тримаючись за поруччя обома кулаками, розпласталася на животі й від переляку не насмілювалася навіть дихати. Через те, що ноги лежали вище голови, уся кров прибула до обличчя і серцебиття стугоніло їй у скронях. Ущухли верески в машині, різкі завивання тварин, які, здавалося, не припиняться ніколи, але навіть запалу тишу ті нелюдські лементи ніби розтягнули й подерли до безформності.

Там він і стояв, Денні Ретліфф, унизу на землі, вкрай дрібний з такої рівної сумирної відстані. Усе завмерло, ніби на картині. Кожний пагін трави, кожний листок на кожному дереві ніби причесали, промаслили й приклеїли.

Лікті затерпли. Гаррієт трохи посунулася у своїй неоковирній позі. Вона не була певна, що саме щойно побачила — усе відбувалося задалеко, — але постріли й крики чулися досить чітко, і залишки тих вересків досі дзвеніли їй у вухах: різкі, жалючі, нестерпимі. Будь-які рухи в машині припинилися; його жертви (темні обриси, більше однієї, скидалося на те) лежали незворушно.

Зненацька він обернувся; Гаррієт боляче стиснуло серце. «Прошу Тебе, Боже, — молила вона, — прошу, Боже, нехай він не йде сюди…».

Та він рухався в бік лісу. Енергійно — озирнувшись перед тим назад — схилився на галявині. У щілині між футболкою й поясом джинсів проступила стрічка кремово-білої шкіри, яка контрастувала з темно-коричневою засмагою на руках. Він переламав пістолет і роздивився його; встав, начисто натер сорочкою. Тоді запустив у бік лісу, і темна тінь пістолета пронеслася понад вкритою бур’янами землею.

Гаррієт — підглядаючи за всім цим через