Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

Їх обох огорнув сум. Не кажучи ані слова, Ерагон умостився на спині Сапфіри. Вони злетіли з пагорба й повернули вбік Урубейна.

СЛАВА ІМПЕРІЇ

Ерагон повільно підіймався стертими сходами зеленої вежі. Сонце вже починало заходити. Крізь вікна в округлій стіні зліва Вершник бачив будівлі Урубейна, на які поволі лягали тіні, широкі поля десь далеко-далеко на горизонті, а коли кидав погляд трохи назад, — перед ним зринало темне громаддя кам’яного пагорба, яке височіло над містом.

Вежа була висока, і Ерагон трохи втомився. Він навіть жалкував, що не може злетіти нагору на Сапфірі. День видався довгий, і тепер Вершник хотів лиш одного: сісти біля Сапфіри й, дивлячись, як на небі згасає світло, випити чашку гарячого чаю.

Але справи є справи, і від них нікуди не дінешся.

Відтоді як вони після відльоту Мертага й Торнака повернулись назад у фортецю, Ерагон бачив Сапфіру тільки двічі. Дракон був дуже заклопотаний, допомагаючи варденам долати опір залишків війська Імперії. Трохи пізніше він збирав у табори ті сім’ї, які покинули свої домівки й розбіглися довкола міста, боячись, що кам’яний пагорб не витримає і впаде.

Утім ельфи сказали Ерагонові, що цього не трапиться, оскільки колись давним-давно, коли Урубейн іще був відомий як Ілірея, вони наклали на пагорб спеціальне заклинання. Крім того, він був надто великий і міг витримати будь-який вибух без значної для себе шкоди.

До речі, саме пагорб допоміг трохи зменшити згубні наслідки вибуху, хоч багато хто з тих, кому вдалося втекти через вхід до фортеці, і майже всі, хто перебував в Урубейні чи навколо міста, потребували магічного лікування. Інакше вони швидко б померли. Хворіло багато людей, тому Ерагон, як міг, допомагав ельфам їх лікувати. Завдяки силі Елдунарі Вершникові вдалося врятувати багатьох варденів і мешканців міста.

Якраз у цей час ельфи та гноми спробували захистити передню частину фортеці так, щоб якось зупинити викид смертоносної енергії. Перед цим вони якомога ретельніше обшукали всі будівлі, перевіряючи, чи не залишилося там бува тих, хто вижив. Таких було чимало: солдати, слуги, сотні в’язнів підземель під фортецею… Величезні скарби Галбаторікса, включно з його розкішною бібліотекою, вирішили забрати трохи пізніше. Ясна річ, зробити це буде нелегко — стіни в багатьох кімнатах обвалились, а інші, хоч і встояли, були так сильно пошкоджені, що в будь-який момент могли впасти. Крім того, треба було за допомогою магії очистити від отрути геть усе, що перебувало у заплутаному лабіринті фортеці,— навіть повітря. Та й будь-які предмети, які вони хотіли винести звідти, підлягали магічній обробці.

Коли фортецю було, врешті-решт, зачинено, ельфи зайнялися очисткою міста й навколишніх земель. Вони хотіли зробити все можливе, щоб у цій місцевості знову було безпечно жити. Ерагон знав, що й там йому доведеться допомагати ельфійським чарівникам.

Та перш ніж приєднатися до тих, хто зцілював і накладав захисні чари на Урубейн та його околиці, Ерагон близько години витратив на те, щоб за допомогою ім’я імен прадавньої мови знайти й знешкодити закляття, які Галбаторікс наклав на місто та його мешканців. Деякі чари короля на перший погляд здавалися добрими й навіть корисними — наприклад, закляття, яке мало на меті зробити так, щоб дверні завіси не скрипіли. Джерелом сили цього закляття був шматок кристала розміром з яйце, встановлений на зовнішньому боці дверей. Та все ж таки Ерагон не наважився залишити жодного із заклять короля, якими б безпечними вони не виглядали, а особливо коли йшлося про ті, що були накладені на чоловіків і жінок — підлеглих Галбаторікса. Серед них найбільш розповсюдженою була клятва вірності. Крім того, були чари, які дарували людям надприродні здібності тощо. І коли Ерагон звільняв і вельмож, і простолюд від цих заклять, йому не раз доводилось чути крик болю, так, наче він забирав у цих людей щось найдорожче для них.

Але ще важче було тоді, коли Вершник зняв закляття з поневолених Галбаторіксом Елдунарі. Дракони, мов оскаженілі, одразу ж почали нападати на свідомість будь-кого, не розбираючись, друг це чи ворог, і вже за мить над Урубейном нависла така могутня хмара жаху, що всі, навіть ельфи, поприпадали до землі й зблідли. Урештірешт Блодхгарм та десятеро його чарівників прив’язали валку металевих ящиків з Елдунарі до пари коней і виїхали з Урубейна — за стінами міста думки драконів уже не мали такої великої сили.

Тоді Глаедр та ще кілька Елдунарі з Вройнгарду вирішили, що вони повинні бути поруч з оскаженілими драконами. Вони сподівалися поговорити з драконами, яких так довго мучив Галбаторікс, і заспокоїти їх. Вершник не був упевнений у цьому, але погодився на їхню пропозицію. Якраз тоді, коли Ерагон чаклував, щоб передати Блодхгарму на збереження п'ятеро Елдунарі, він і побачив Сапфіру вдруге після того, як вони повернулись до Урубейна.

Коли ельфи та Елдунарі вже рушили з міста, з ним подумки зв’язалася Арія. Ельфійка питала його щось про зруйновані ворота міста, де вона в цей час розмовляла з командирами армії своєї матері. І в ту коротку мить, коли їхні свідомості торкнулись одна одної, Вершник відчув її безутішне горе. Смерть Ісланзаді переповнила душу ельфійки смутком і ненавистю. Почуття могли ось-ось затуманити розум Арії, та вона боролась, прагнучи подолати їх. Ерагон, як міг, заспокоїв її. Та що наші слова у порівнянні з горем!

Відтоді як Мертаг покинув місто, Ерагона полонило й не відпускало відчуття порожнечі. Давним-давно йому здавалося, що він відчуватиме щастя, коли вони вб’ють Галбаторікса, але зараз… Зрозуміло, Вершник був радий, що короля більше немає, але тепер він не знав, що йому робити далі. Він досяг своєї мети. Він досяг того, що здавалося недосяжним. Але тепер, коли мета, яка вела його вперед, зникла, він розгубився. Що їм із Сапфірою тепер робити в житті? Що надасть йому сенсу? Звичайно, Ерагон знав, що колись вони із Сапфірою будуть виховувати нове покоління Вершників, та ці плани були надто далекі, щоб сприймати їх як реальність.

Ці питання весь час крутились Ерагонові в голові, роблячи його слабким і збентеженим. Він намагався думати про щось іще, та вони продовжували гризти йому душу, а почуття порожнечі ставало все сильніше й сильніше.

«Мабуть, Мертаг і Торнак знали, що роблять», — із сумом подумав Ерагон.

Він усе йшов і йшов угору. Здавалось, сходи зеленої вежі ніколи не закінчаться. Люди внизу на вулицях уже стали маленькі, немов мурахи, а його литки й сухожилля горіли вогнем від монотонних рухів. У вузьких вікнах він бачив гнізда