Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

«Як ти гадаєш, — спитав Ерагон у Сапфіри, сподіваючись, що вона підтримає його, — вони повинні знати?»

Сапфіра на мить замислилась:

«Мені здається, так… Ти скажи йому, а я скажу Торнакові».

«Як хочеш», — відповів Ерагон, а звертаючись до Мертага, мовив:

— Є одна річ, про яку ти повинен знати.

Мертаг скоса глянув на нього, але нічого не відповів.

— Яйце дракона, яке було в Галбаторікса — не єдине в Алагезії. Є й інші. Вони сховані там, де ми знайшли Елдунарі, які принесли із собою.

Мертаг повернувся й недовірливо глянув на Ерагона. Та в цю мить Торнак вигнув шию й радісно ревнув, злякавши зграю ластівок, що сиділи на сусідніх деревах.

— Багато?

— Сотні.

Якийсь час Мертаг, здавалося, не міг сказати й слова.

— І що ти хочеш з ними зробити? — нарешті спитав він.

— Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання… Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.

— Ви із Сапфірою будете їх навчати?

Ерагон знизав плечима:

— Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.

Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.

— Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники, — він тихо засміявся. — Світ зміниться.

— Він уже змінився..

— Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.

Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:

— Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.

— Я в цьому не впевнений.

— Гмм… Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Навчи їх не боятися. Страх корисний лише тоді, коли його небагато. Та якщо він стає твоїм постійним супутником, тоді він рано чи пізно змусить тебе забути, хто ти такий, і не дозволить робити те, що ти вважаєш за потрібне.

— Гаразд, я спробую.

Ерагон помітив, що Сапфіра й Торнак уже закінчили свою розмову. Торнак зрушив з місця й обійшов Сапфіру так, щоб мати змогу бачити Ерагона. «Дякую тобі,— подумки сказав йому червоний дракон на диво мелодійним голосом, — що ти не вбив мого Вершника, Ерагоне, брате Мертага».

— Я теж дякую, — сухо додав Мертаг.

— А я страшенно радий, що мені випало щастя не робити цього, — відповів Ерагон, дивлячись в осяйне криваво-червоне око Торнака.

Дракон задоволено пирхнув, а потім нахилив голову й торкнувся кінчика шолома Ерагона.

«Нехай сонце й вітер завжди будуть у тебе за спиною», — мовив він.

— І в тебе також.

Та Ерагон ледь устиг вимовити ці слова, як на нього накотилася хвиля якихось змішаних, та однаково гірких почуттів — лють, горе, розгубленість. Це свідомість Глаедра охопила його душу. Мертаг і Торнак, здавалося, теж напружились, ніби в передчутті битви. Розмовлячи з ними, Ерагон геть забув, що Глаедр та інші Елдунарі, сховані в невидимій складці простору, чують їхню розмову.

«А от я не можу побажати тобі цього, — сказав Глаедр, і його слова були гіркі, мов полин, — бо ти вбив моє тіло й мого Вершника». Слова Глаедра були прості й зрозумілі, а від того ще страшніші.

Мертаг щось відповів йому подумки, але Ерагон не знав, що саме, адже слова були адресовані лиш Глаедру.

«Так, не можу, — сказав золотий дракон. — Але я розумію, Мертагу, що зробити це змусив тебе Галбаторікс, що це він водив твоєю рукою… Тепер Галбаторікс мертвий, а з ним — і моя жага помсти. Ваш шлях був дуже важкий від народження. Та сьогодні ви показали, що нещастя не зламали вас. Ви стали проти Галбаторікса тоді, коли це могло принести вам один лиш біль, і це дозволило Ерагонові вбити його. Сьогодні ви з Торнаком довели, що гідні ймення Шуртугал. Я… пишаюся вами».

У відповідь Мертаг кивнув головою, а Торнак сказав:

«Дякую, Ебрітхілю».

Те, що Торнак ужив оце шанобливе звертання, здавалось, справило на Мертага неабияке враження — він озирнувся на дракона, ніби хотів щось сказати, але його випередив Умарот.

«Ми добре знаємо про ті труднощі, які випали на вашу долю, — мовив він, — бо ми спостерігали за вами здалеку багато літ. Є багато речей, яких ми хотіли б навчити вас, коли ви будете до цього готові. А зараз скажемо вам ось що: у своїх мандрах уникайте гір Ангхельма, де виставлене для прощання тіло єдиного короля ургалів Кулкарвека. Уникайте також руїн Вройнгарду й Ель-Харіма. Стережіться глибин — не йдіть туди, де земля стає чорна й ламка, а повітря пахне сіркою, тому що там живе зло. І якщо ви прислухаєтесь до наших пересторог, на вашому шляху ніколи не стрінеться небезпека, якої вам несила буде здолати. Хіба що вам дуже не пощастить».

Мертаг і Торнак подякували Умаротові. Вони постояли ще трохи. Мертаг кинув погляд убік Урубейна, ніби прощаючись із містом.

— Ну, що ж, — сказав він, — нам час вирушати… Ерагоне, а ти нарешті запам’ятав ім’я імен чи чари Галбаторікса й досі затьмарюють твій розум?

— Здається, запам’ятав, але… — Ерагон розчаровано похитав головою.

Мертаг двічі промовив ім’я імен: перший раз — щоб зняти чари забуття, які Галбаторікс наклав на Ерагона, другий — щоб Ерагон і Сапфіра могли твердо запам’ятати його.

— Я не ділюся ним з ким завгодно, — посміхнувся Мертаг. — Якщо кожен чарівник буде знати ім’я імен прадавньої мови, тоді навіщо воно потрібне?

Ерагон кивнув на знак згоди. Якусь мить вони стояли мовчки. Потім подали один одному руки.

— Бережи себе, — сказав Ерагон.

— І ти також… брате.

Ерагон трохи помовчав і знову кивнув:

— Гаразд, брате.

Мертаг іще раз перевірив ремені на упряжі Торнака, сів у сідло. А коли Торнак уже розправив крила й рушив, він крикнув:

— Бережи Насуаду! У Галбаторікса було багато слуг, більше, ніж я можу їх знати. І не всіх їх тримала сама лиш магія. Вони спробують помститися за смерть свого хазяїна. Будь обережний! Серед них є такі, що небезпечніші за разака!

Мертаг підняв руку на знак прощання. Трьома стрибками Торнак відірвався від моря кропиви й полинув у небо, залишивши на землі доріжку слідів.

Яскраво-червоний дракон зробив над ними одне коло, потім друге, потім третє, розвернувся й рушив на північ, повільно й рівномірно змахуючи крилами.

Сапфіра так і сиділа на верхівці невисокого пагорба. Ерагон підійшов до неї, і вони разом дивились, як Торнак і Мертаг ставали все меншими й меншими, аж доки не перетворились на маленьку-маленьку, схожу на зорю, цяточку біля самого