Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

одного. Це не тільки не заважало, а навпаки — немов додавало сили. Глянуть, зведуть очі, усміхнуться — і працюють далі. Раніше, мабуть, і не повірила б, що таке можливе. «Та це ж Митя, брат, тому так просто», — спочатку думала вона. Ну й добре, що просто. Вона його опікає.

А йому так приємно, коли Марі турбується, щоб він випив кави з вершками, щоб з'їв булку з маслом. О, споконвічна несправедливість дітей! Це зовсім не дратує, як дратувала завжди материнська опіка, і навіть коли Марія перевіряє своїми вправними пальцями, чи добре він замотав шарф навколо шиї, — він не кривиться, він ловить губами й цілує ці пальці. Що вона думає про це?

Коли він іде з дому, Марія наказує своєчасно прийти обідати, і він поспішає додому, щоб швидше, швидше бути поряд із нею.

А коли йде вона й каже, щоб він не перевтомлювався, спочивав, і жартома додає — і не нудьгував без неї, — він виконує все, крім останнього.

Найкраще, коли вони обоє «вдома» — себто у Марії. У своїй маленькій кімнатці на один поверх нижче Митя, власне, тільки ночує.

Коли вона вдома, тоді його не бентежать ніякі думки про її невідоме йому жіноче життя — де вона буває, з ким стрічається, кому надсилає листи до Парижа, кому до Москви (коли вона їх пише? Не тоді, коли вони сидять за робочим спільним столом, одне навпроти одного!), від кого одержує. Вона не розказує. Він не розпитує. Навіть, коли вона дуже сумна після листів, — він не розпитує, тільки намагається розважити. Найбільше йому щастить відволікти від невідомого суму, коли він ділиться своїми задумами, про що він хоче ще написати, може, не зараз. Вона ніколи не каже: «Так пиши швидше! Так роби ж те, що замислив». Мила, розумна Марі! Вона так уважно, зацікавлено слухає його, інколи перепитує, просить пояснити, але вона сама ніколи не починає розпитувати: «Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це зробиш? Коли закінчиш?» — усі ті питання, що дратують того, хто пише. Вона розуміє — йому ще важко зібратися з думками...

Він одверто писав про свій стан Тургеневу. Так, Івану Сергійовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрілися. Про свою зустріч з Тургенєвим він докладно розповів Марії, і їй якось дивно було, — вона слухала Митину розповідь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. їй кортіло спитати — а про неї він не згадав? А він знає, що вони мешкають разом?

Та, певне, він і не згадував, Іван Сергійович, певне, він просто не знав і не здогадувався, не зв'язував їх — Марію Олександрівну Маркович і «нігіліста» Писарєва, хоча він знав, що вони родичі. Невже він зовсім уже не цікавиться нею?

Вона Митю нічого про це не спитала. А Митя був і задоволений, і здивований, і трохи збентежений цією зустріччю.

* * *

Здивований був і сам Тургенев.

До того він ніколи не бачив Писарєва. Іван Сергійович читав його статті, і коли після виходу його роману Тургенева лаяли і «батьки», і «діти», він був вражений, що саме цей найрадикальніший у своїх твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкіну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалі нестримно кидався у бій з усіма і з усім, в азарті помилявся, в азарті не схилявся ні перед якими авторитетами, саме цей критик найвірніше зрозумів і відчув його Базарова і з азартом і енергією кинувся захищати його Базарова.

Тепер Тургенев віз свій новий роман «Дым» до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзі знову «стара знайома» — подагра — зупинила Івана Сергійовича на кілька днів. Він жив у давнього приятеля — літератора Василя Боткіна — «Великого Могола», як звали його товариші.

До кімнати, де спочивав у кріслі Іван Сергійович, вбіг Великий Могол, сердитий і збентежений.

— Там Писарєв прийшов. Навіщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?

— Звичайно, прийму! — спокійно мовив Тургенев. — Адже я хотів його бачити, а коли вже сам завітав у справах, тим краще. Якщо тобі неприємно, ти б пішов до себе.

— Ні, я лишуся! — уперто мовив Великий Могол. Івану Сергійовичу, навпаки, хотілося, щоб Боткін пішов. Приємніше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, ніж сам ного творець, наодинці. Але Боткін сидів у кріслі з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Іван Сергійович міг сподіватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не міг він вигнати господаря з його господи!

Увійшов юнак. Чемно, стримано привітався, як належить добре вихованій людині. «Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, — одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й міцну руку Писарєва. — А ручки — ач які, кожен ніготь обточений, — от тобі й нігіліст!»

Боткін ледь кивнув головою.

«Бути біді» — майнула з острахом думка у Тургенева. І дійсно: тільки сказав щось Писарєв про журнал «Дело», про статтю, яку вони збираються надрукувати, навіть не дуже розібравшись у чому питання, Боткін, наче вжалений, схопився і майже закричав:

— Та як ви смієте, хлопчиська, молокососи, невігласи...

Писарєв навіть не почервонів, навіть не здригнувся. Він стримано мовив:

— Певне, добродій Боткін не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом називає її невігласами, а щодо докору в «молодості» нашій — так це ж ще не провина, прийде час — і молодь виросте, визріє. Хіба не так?

Боткін червонів, пихтів. Як було неприємно Івану Сергійовичу! Але