Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Батюк викликав їх, щоб повідомити: після ліквідації котла армію перекидають на сусідній фронт. На перекидання дається дуже мало часу, дорога кожна година, тому й викликав уночі, а не вранці. Віддавати свою армію, та ще ту, якою колись сам командував, у інший фронт Батюкові було шкода, і він так прямо й сказав про це, висловився навіть: «У чужий фронт».

Провівши нову розмежувальну лінію між фронтами, йому замість узятої давали іншу армію. Але Батюк, звичайно, хотів би й іншу одержати і цієї не віддавати.

Прощаючись, сказав:

— Тут у мене показали себе добре. Побачимо, як покажете там, у сусіда.

Не втримався від цього — ревнував! їхати від Батюка до себе додому було недалеко: дві інші армії, що входили у фронт, наступали вже за Мінськом, і штаб фронту тепер був за сімдесят кілометрів на захід від штабу їхньої армії, що воювала з оточенням у котлі з німцями. Завершення цієї операції останнім часом вважалося — питання днів і годин, і Батюк, хоч і поздоровив на прощання, що довели діло до кінця, особливо на цьому не затримувався. Вся його увага тепер була не там, де добивали котел, а там, де дві його армії йшли далі на захід.

Закінчити закінчили, а особливих поздоровлень не почули» — всміхнувся Захаров, коли вони з Бойком підходили до машин. Їхали кожний своєю.

Захаров наказав водієві їхати за машиною командуючого з інтервалом триста метрів, щоб не ковтати куряви.

Він думав про те саме, про що згадував сьогодні Ільїн серед цієї раптової тиші. Згадав про Сталінград і колишній Донський фронт, про всі сталінградські армії, які примусили тієї зими капітулювати Паулюса. Де вони тепер, після того як пройшли по півтори, по дві тисячі кілометрів від Сталінграда? Про одну вже давно не чути, — схована десь у резерві, а інші — віялом по всіх фронтах: одна армія на Прибалтійському напрямі, дві підходять до кордонів Польщі, дві на півдні, в них попереду — Балкани… А наша звідси, з Білорусії, піде тепер на Литву, а за Литвою — Східна Пруссія…

Перекидання на новий напрям — річ трудомістка, роботи буде багато. Зранку Бойко почне вганяти в піт і штаб армії, і штаб тилу! Ще перед тим, як вирушити назад, подзвонив Артем’єву, щоб завтра на сьому ранку викликав усіх, кого треба.

Захаров стримував себе від марних порівнянь. При твердому характері Бойка охочих порівнювати його з Серпіліним і так вистачає. Та справі такі порівняння мало допомагають.

Для політпрацівника важливіше інше: постаратися зрозуміти людину і, зрозумівши, піти назустріч доброму в ній і стати наперекір поганому. Особливо поганого, чому треба ставати наперекір, у нового командуючого немає.

Але надто офіційний, надто сухий з людьми. А коли людина владна, то її сухість одразу впадає у вічі, а її справедливість залишається в тіні. А добре в Бойкові те, що він живе тільки ділом, і ніхто не може догодити йому нічим, крім добре зробленого діла, і ніякі привхідні обставини не можуть схилити його до людини чи відштовхнути — тільки діло! Тим, у кого діло займає стільки ж місця в житті, скільки в самого Бойка, працювати з ним можна. А тим, у кого менше, важко.

Справи в Бойка йдуть добре, не гірше, ніж за Серпіліна. І це говорить не тільки на користь Бойка, а й на користь Серпіліна. Добре керує людьми і ділом не той, після чийого відходу все одразу розвалюється, а той, після відходу якого все залишається, як було. Тільки дурні думають навпаки!

В’їжджаючи в село, де тепер розташувався КП армії, наздогнав віліса командуючого. Бойко нетерпляче ходив туди й сюди коло нього.

— Чекаю на вас. На цілих п’ять хвилин відстали, — сказав він Захарову. — Хотів вас запитати: чаю поп’ємо? У мене.

Запрошення було незвичайне. Вечеряли разом у їдальні Військової ради, а чи п’є Бойко проти ночі чай, чи не п’є, Захаров навіть і не знав. Та коли вже кличе, погодився.

А як зайшли в хату, чаю пити не стали. Бойко дістав пляшку коньяку, дві склянки, мовчки відкоркував пляшку, налив коньяку Захарову і собі й підвівся за столом на весь свій зріст.

— Пом’янемо Федора Федоровича. Сьогодні з останнім пострілом завершили його операцію.

Бойко одним духом випив коньяк, сів, відкинувся на стільці, і з незвично схвильованого виразу його обличчя Захаров зрозумів, що річ не просто в тому, що він віддає належне Серпіліну, а ще й у тому, що сьогодні закінчив доробляти розпочате іншим і від цього дня далі все буде вже його. За операції, які в них попереду, відповідатиме вже він — від початку й до кінця. Сказавши про Серпіліна, натиснув на слово «його»! «Його операція!» А про наступну подумав: «Моя!»

Зачекавши, поки Захаров доп’є, Бойко потягнувся довгою рукою до портфеля, що стояв біля стіни на підлозі, дістав з нього конверта, а з конверта — аркуш карти-п’ятисотки, за якою воюють командири полків та комбати, — на столі в командуючого армією вона рідкісна гостя. На обрізі карти стояв гриф: «Аркуш 29/31. Домачево. Держкордон».

Захаров подивився на цей аркуш-п’ятисотку з грифом «Домачево» і без пояснень зрозумів, що Бойко починав воювати за цим квадратом карти. Де починав війну Бойко, виконуючи обов’язки командира полку, Захаров знав і раніше; не знав тільки, що возить за собою всю п’ятисотку.

Показавши Захарову карту, Бойко знову сховав її в конверт і поклав у портфель. І тільки після цього сказав:

— Поки воювали тут, на Мінському напрямі, вважав, що потраплю на цей квадрат. А тепер уже не знадобиться! Коли переходимо — в розпорядження сусіда праворуч, напрям буде на Східну Пруссію, іншого не передбачаю. За вчорашнім зведенням, лишилося до неї сто сорок кілометрів, якщо прямо.

— На півдні, відчувається, теж скоро почнемо, — мовив Захаров.

— Логіка підказує, що так. Визволення Росії закінчуємо. Далі Європа, — сказав Бойко і защепнув портфель на замки.

Хоч сам був українець і визволяв Білорусію, але сказав про все вкупі, як