Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він виховував їх на спартанський та афінський штиб як людина, що лиш торкнулася освіти, туманно уявляючи собі, що це таке. Навчав він їх і музиці, яку, здається, щиро любив. Із Цезарем узагалі нічого не вийшло. І той пізніше збожеволів і помер у лікарні. Арнольд же виявився слухнянішим. Але й тільки.

Арнольд позбавлений і тієї енергії, що випливає з «сонячної глупоти», тієї вітальності, яка вирізняла батька. Повернувшися з війни, він спекулював якимось дріб’язком, потім служив у міністерстві фінансів, жалюгідному місці, яке виклопотав йому батько. Служба обтяжувала його, але він її не кидав — через безсилля чи ще від страху перед гофратом, що командував там. І раптом закохався в початкуючу актрису Ерну Вільдер, холодну й розсудливу кар’єристку, яка зовсім його не любила, тільки використовувала. Він був їй чоловіком для виконання різних послуг. Аж до прославлення у пресі: заради цього Арнольд зайнявся театральною критикою. Проте на віллу діви його допускали зрідка, ще рідше — в її спальню. Коли не ставало грошей, їм допомагав старий Ціппер, який пишався невісткою-актрисою, або їх вигравав у Монте-Карло сам Арнольд. Коли справи покращали, Ерна покинула Арнольда. Він бував з нею нещасний і щасливий, але її від’їзд до Голлівуду сприйняв байдуже.

Фортуна за гральним столом його також покинула. Треба було якось жити, й він згадав, що колись навчався музики. І тут славетний клоун запропонував йому виступати разом з ним у вар’єте. В амплуа смутного клоуна. Він хоче заграти на скрипці, не думаючи ні про рампу, ні про публіку. З'являється другий клоун, веселий, самовпевнений, з амбіціями, який знає все і про рампу, і про публіку. «Цей розумний дурень, — розповідається в романі, — дає нашому Арнольдові ляпаса. Арнольд устиг лише двічі провести смичком по струнах. Але ці два звуки такі чисті, такі божественні, й слухачам шкода, що Арнольд не грає далі. Знайомо це вам? Звичайно. Ви таке вже бачили, і вам відомо, що музичного хисту Арнольда якраз вистачає на ці два божественні звуки». Так між Ціппером-батьком і Ціппером-сином встановлюється подібність: обидва вони — смутні «білі» клоуни.

Роман «Ціппер та його батько» — це критика, хоча й з елементами реквієму. Проте у фінальному листі — цьому своєрідному світоглядному епілозі — чуються ноти, несподівані й для реквієму. Рот зізнається в спорідненості своєї долі з долею Арнольда й каже, звертаючись до нього: «Твоя професія має грубшу, зате й виразнішу символіку. Вона символічна для нашого покоління — тих, хто повернувся, кому заважають грати: роль, сюжет, скрипковий концерт. Ми ніколи не зможемо стати зрозумілими, як це міг іще твій батько… І все ж я вітаю тебе з твоєю новою професією. Намагайся й надалі марно грати, як і я буду намагатися марно писати. «Марно» — це означає: лише на позір марно. Адже існують, ти й сам знаєш, сфери, де сліди нашої гри будуть відбитими, ці сліди не піддаються прочитанню, але якимось дивовижним чином вони діють, — коли не зараз, то через роки… І немає сумніву, що втрачені можливості всього нашого покоління набудуть безсмертя, хоча вони не набули реалізації».

Оптимізм Рота двадцятих років, його політичний радикалізм (не вельми типовий для решти австрійців) у цілому природний. «…Повсюдно в Європі ламалися старі порядки», — писав Ф. Троммлер. Одначе злам цей, як уже знаємо, не приніс Ротові задоволення. Навпаки, він його знедолив. Чи не тому, що було перекроєно кордони і в принципі збережено систему?

І Рот з усією притаманною йому пристрасністю нападав на систему. Він писав для віденських, берлінських соціалістичних газет, вступив у прогресивну письменницьку «групу 1925», до якої входили Бехер, Брехт, Леонгард Франк, Кіш, Деблін, і відмовився від співробітництва в «Берлінер берзен-курір» з таким обґрунтуванням: «Я справді більше не в змозі враховувати інтереси буржуазної публіки й розважати її по неділях, не зраджуючи при цьому постійно своїх соціалістичних переконань».

У політиці Йозеф Рот був наївним дитям. Він не писав аналітичних статей, що спиралися на історичні, економічні, статистичні дані. Він писав те, що в Західній Європі зветься «фейлетонами», тобто нариси вельми близькі до белетристики, вони іноді навіть перетинають грань, яка лежить між достовірним і художнім. Навіть у своїх есе він залишався художником. Одне з них, написане 1937 року, присвячене Грільпарцеру. Але й у ньому не названо жодного твору, не згадано жодної дати, не розглянуто жодного факту з життя драматурга. Рот зробив, однак, щось більше. Він створив образ Франца Грільпарцера — в чомусь неправдоподібний, небезсторонній, але в чомусь і вражаючий — силою осяяння, проникнення в людську трагедію прототипа. Та, зрештою, й у власну трагедію.

«Ненадійність світу — наслідок його недосконалості, — читаємо в есе про Грільпарцера. — Його тискові, його примхам, його деспотії протистоїть не відкритий бунт (наслідком його не може бути щось інше, крім прямо-таки катастрофічної недосконалості; це означає: безладдя — найбільша з небезпек, що загрожують людині), а відступ у глибину, в захищеність лігва, яким є ти сам». Це написав пізній Рот. І варто розібратися, як і чому він до цього йшов.

Іллі Еренбургу Рот якось сказав: «Але ви все-таки повинні визнати, що Габсбурги краще, ніж Гітлер…». Особливо серйозними монархічні захоплення Рота стали після січня 1933 року: він друкувався в «Остеррайхіше пост» — органі прибічників габсбурзької реставрації, зібрав символи своєї консервативної віри в книзі «Антихрист» (1934), звернувся в художніх творах до тем, пов'язаних з покійною монархією.

Герой одного з них (уже згаданого «Гробівця капуцинів») лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями «аншлюсу»: «Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Куди? Мені це було відомо не краще, ніж йому. Склеп капуцинів, де в кам'яних домовинах спочивають мої імператори, зачинений. Брат капуцин вийшов мені назустріч і спитав: «Чого бажаєте?» — «Я хочу провідати могилу мого імператора Франца-Йосифа», — відповів я. «Нехай благословить вас Господь», — сказав брат і перехрестив мене. «Господи, сохрани!» — вигукнув я. «Т-с-с!» — сказав брат.

Куди ж тепер податися мені, Тротті?..»

Г. Шайбле, автор монографії «Йозеф Рот» (1971), оцінює «Гробівець капуцинів» як «втрату дійсності»: надміру зосереджений Тротта на собі й на полишених у минулому втратах. Цього, однак, не скажеш про творчість пізнього Рота в цілому. Не лише