Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

колись видужає, буде добрий і міцний духом, і звелів, щоб його не покидали. Але покинути Менухіма все ж довелося…

Підросли старші діти. Синам належало йти в солдати. Мендель хотів їх від цього вберегти. Йона відмовився й служить у Пскові, а Шемар’я, переправлений тутешнім контрабандистом Каптураком через австрійський кордон, опинився в Америці, навіть завів собі там магазин. Тут Міріам починає гуляти зі служивим козаком, і, щоби врятувати дочку від неслави, сім'я вирішує переселитися до американського сина. Але хворого Менухіма брати з собою не можна, і Мендель довго вагався. Врешті-решт вони все ж виїхали, залишивши каліку на догляд добрих людей.

Америка — безкінечно чужий Менделеві світ, та ще й якийсь стандартизований, механістичний, прагматичний. Дебора, дружина Менделя, вичитує йому, що він став тут жалюгідним і метушливим, «як російський єврей». Тим часом Шемар’я, який тепер зветься Семом, багатіє. Матеріальні клопоти вперше на віку не турбують Менделя, але щастя немає. А невдовзі одне за одним приходять нещастя. Починається велика війна, і Сем іде на неї добровольцем, тому що надумав, нібито Америка — його «батьківщина», яку треба захищати. Звісно, його вбивають. Повідомлення про смерть Сема вбиває й Дебору. Невдовзі божеволіє Міріам. Не без батькової вини: той був проти її шлюбу з Маком, християнським другом Сема. Мендель нарікає на Бога, проте потім змирюється.

І ось звершується чудо: Менухім живий, Менухім видужав, — він став славетним музикантом і розшукав батька. «Мендель заснув. Він відпочивав від ваги щастя й величі чуда», — так закінчується роман.

Рот не тільки назвав його «Йов», не тільки повторив у його сюжеті старозаповітну легенду. Він ще й примусив персонажа Роттенберґа вмовляти Менделя, коли той нарікав на Бога: «Згадай, Мендель, — почав Роттенберґ, — згадай Йова. З ним трапилося щось подібне. Він сидів на голій землі, голова в попелі, і рани йому так боліли, що він, як звір, звивався в поросі. Він теж богохульствував. А це ж було лише випробування. Що знаємо ми, Мендель, про те, що відбувається нагорі?»

Тут маєш справу не з символом, не з алегорією, не з метафорою, а з прямим уподібненням, наївно-тенденційним, як у віронавчителів раннього середньовіччя. Правда, Мендель не в усьому Йов. Біблійний Йов до того, як Бог за допомогою сатани відібрав у нього статки, вмертвив його дітей, наслав на нього проказу, був не тільки непорочний, справедливий, а й багатий, могутній, напрочуд благополучний. А Мендель — бідак, нещасний, забитий, тремтів і перед царським урядником, і перед нью-йоркським митником.

«…Я бачив, — каже Мендель, — як сконало кілька світів». Світова війна забрала мільйони життів — не тільки Шемар'ї, який помер за проблематичну «батьківщину», чи Йони, який воював за російського царя. Особисті, родинні мірки занадто малі для таких катаклізмів. Справа Йова вирішувалася тільки між ним і його Богом — адже це притча. Усі інші — не більше як пішаки на клітинках шахівниці — безликі, безтілесні.

Можливо, Рот і гадав, що створив притчу про нового Йова. Насправді ж він написав казку, різдвяну історію для втамування власної туги. Вона свідчить про втрату й про пошук. За миготінням злободенного письменник сподівається виявити загальніший, стабільніший сенс. Через те один з німецьких дослідників схильний бачити в «Йові» щось на зразок самостійного періоду. Що ж він од чого відокремлює?

Перші серйозні літературні спроби Рота — це романи «Павутина» (1923) і «Готель «Савой» (1924). У другому молодий чоловік на ім'я Габріель Дан, повернувшись із російського полону, оповідає про місяці, прожиті в якомусь схожому на Львів місті; місто розбуджене революцією і водночас хворе на всі повоєнні недуги. А надрукована у віденській газеті «Арбайтерцайтунґ» «Павутина» — це, попри всі недосконалості, мало не перший антифашистський роман XX століття. Задовго до фейхтвангерівського «Успіху» (1930) він застерігав про небезпеку диктатури правих, навіть по-своєму передрікав рух Німеччини в бік Гітлера.

І «Павутина», і «Готель «Савой» перебувають у річищі доробку «втраченого покоління». Або, ще точніше, того специфічно німецького його різновиду, який нарекли «романами про повернення на батьківщину» («Heimkehrerromane»). Фронтовик повертається додому й виявляє, що світ перевернуто догори дном.

Романи Рота вирізняє міра відчуженості героя, сила неприйняття повоєнного буття. Ремарківські вояки поверталися на батьківщину, до якого б там не було, але власного дому. У Габріеля Дана чи обер-лейтенанта Тунди зі «Втечі без кінця» вже не було батьківщини, не було дому.

«Одного разу ми прокинулись, і виявилося, що діди наші — іноземці», — так висловив загальну розгубленість один австрієць. Ситуація Рота була ще складнішою: іноземцем виявився він сам. Проте він почувався не поляком, а спадкоємцем австрійської культури: «Найсильнішим моїм переживанням була війна й загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, — Австро-Угорської монархії», — пише Рот до свого колеги.

Найбільш, мабуть, прикметною ротівською книжкою першого періоду є маленький — як майже завжди в цього автора — роман «Ціппер та його батько» (1928). Роман прикметний як своєю типовістю, так і своєю окремішністю. В ньому вже проглядають контури іншого Рота — того, що явився з «Йовом» і навіть ніби переступив через «Йова».

Розказана тут історія зовні проста, вона рухається слідом за часом, мало не наступаючи йому на п'яти. В оповідача (який аж ніяк не приховує, що він і є Йозеф Рот) був шкільний приятель Арнольд Ціппер. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька, по-своєму прив’язався до всього ціпперівського сімейства. І до зовсім безликої фрау Ціппер, і до Цезаря, старшого Арнольдового брата, бовдура, що ворогував із батьком, і особливо — до глави сімейства. Не за те, що був він доброю людиною, а за те, що чимось був добрим для оповідача.

Ціппер-батько не став нічим, тому що «більшість енергії, якою наділив його Бог, змушений був витратити, щоб з пролетаря перетворитися на буржуа. Власник магазинчика письмового паперу, комерцію він провадив невміло. Але амбіції Ціппера — а були вони колосальні — й не спрямовувались на ниву економіки. Його вабило суспільне поприще. Він був членом і душею безлічі добродійних і всіляких інших товариств. Лестили йому й знайомства, протекції у «вищих сферах» — у податкових інспекторів, поліцейських, митників, дрібних службовців магістрату. Не вірячи в Бога, він не пропускав церковних панахид по «видатних особах».

Ціппер мріяв зробити з синів геніїв.