Віктор Гюго - Знедолені

світлого вогнища? Чи братиме він, усміхаючись, їхні невинні руки у свої руки приреченого? Чи грітиме він біля каміна у мирній вітальні Жільнорманів свої ноги, за якими тягнеться ганебна тінь кайданів? Чи має він право розділити щасливу долю Козетти й Маріуса?

У таких болісних роздумах Жан Вальжан дійшов до цілковитого виснаження.

Він усе продумав, усе обміркував і зважив на таємничих терезах світла й тіні.

Звалити тягар каторжника на плечі двох невинних дітей — чи самому мовчки провалитися в небуття? У першому випадку він принесе в жертву Козетту; у другому — самого себе.

Його гіркі роздуми тривали всю ніч.

До самого ранку лишався він в одній позі — зігнутий над ліжком, з розкинутими руками, схожий на розп’ятого, якого зняли з хреста й кинули долілиць. Дванадцять годин, дванадцять годин довгої зимової ночі пролежав він так, закоцюблий, наче розчавлений страшним тягарем долі. Він був нерухомий, мов труп, і тільки думка його то плазувала внизу змією, то злітала в небо, наче орел. Побачивши це застигле тіло, можна було прийняти його за мертвого; та вряди-годи він судомно здригався і, припавши губами до одежинок Козетти, цілував їх; тоді було видно, що він живий.

Хто це міг бачити? Хто? Адже Жан Вальжан лишався сам-один у кімнаті, й нікого поруч не було.

Той, хто дивиться крізь морок.

Книга шоста

Останній ковток із чаші страждань

1. Сьомий круг пекла і восьме небо

Ранок після весілля завжди тихий — люди шанують спокій щасливців. Привітання та візити починаються пізніше. Уже минув полудень, коли Баск, що прибирав у передпокої, почув легенький стук у двері. Відвідувач не дзвонив — у такий день це було доречно. Баск відчинив двері й побачив Фошлевана. Він провів його до вітальні, де ще панував цілковитий безлад після вчорашнього бенкету.

— Ви ж розумієте, — зауважив Баск, — ми сьогодні прокинулись пізно.

— Хазяїн уже встав? — запитав Жан Вальжан.

— Як ваша рука, добродію? — поцікавився Баск.

— Краще. Хазяїн уже встав?

— Який? Старий чи молодий?

— Пан Понмерсі.

— Пан барон? — перепитав Баск, набундючившись.

Титул барона має велику вагу в очах слуг, він наче підносить їх над рівнем загалу і їх самих. Мимохідь зауважимо, що Маріус, войовничий республіканець, — а він це довів на ділі, — став тепер бароном супроти своєї волі. Останнім часом саме старий Жільнорман наполягав на титулі, а Маріус волів би відмовитися від нього. Та полковник Понмерсі заповідав: «Мій син носитиме мій титул», — і Маріус скорився. До того ж Козетта, в якій почала пробуджуватися жінка, була в захваті від того, що стала баронесою.

— Пан барон? — повторив Баск. — Піду подивлюся.

— Тільки не кажіть йому, що це я. Повідомте просто, що хтось бажає переговорити з ним віч-на-віч, але імені не називайте.

— А! — здивовано мовив Баск і вийшов.

Минуло кілька хвилин. Жан Вальжан нерухомо стояв на тому самому місці, де його покинув Баск. Він був дуже блідий. Очі в нього глибоко запали після безсонної ночі, пом’ятий сюртук свідчив, що його не скидали на ніч. Жан Вальжан дивився собі під ноги — на відкинуту сонцем тінь віконної рами.

Біля дверей почулися кроки. Він підвів очі.

Увійшов Маріус — гордий, усміхнений, з високо піднесеною головою, з просвітленим поглядом.

— А, це ви, тату! — вигукнув він, побачивши Жана Вальжана. — Бо той йолоп Баск напустив на себе казна-який таємничий вигляд. Але ви прийшли рано. Ще тільки пів на першу. Козетта спить.

Слово «тату», звернене Маріусом до Фошлевана, означало найвище блаженство. Як ми пам’ятаємо, між ними завжди стіною стояла холодна стриманість. Та сьогодні Маріус був такий сп’янілий від щастя, що стіна обвалилася сама собою, і Фошлеван став для нього батьком, як і для Козетти.

— Я такий радий вас бачити! — провадив Маріус. — Як ваша рука? Краще, правда? Ми стільки про вас говорили! Козетта дуже вас любить! Не забудьте, що тут вам приготовлено кімнату. Ми й слухати більше не хочемо про вулицю Озброєної людини. Вона така темна й непривітна. Переселяйтеся до нас! І сьогодні ж! А то вам доведеться мати справу з Козеттою. Вона збирається командувати всіма нами, застерігаю вас. Ви вже бачили свою кімнату, вона поруч із нашою й виходить вікнами в сад. Козетта поставила біля ліжка велике старовинне крісло, обтягнуте утрехтським оксамитом. Щовесни в гайок акацій навпроти ваших вікон прилітає соловей. Ви його почуєте через два місяці. Його гніздечко буде ліворуч від вас, а наше — праворуч. Уночі співатиме соловей, а вдень щебетатиме Козетта. Ви дуже сподобалися моєму дідові. Ми житимемо всі разом. Ви вмієте ґрати у віст? Якщо вмієте, ви остаточно полоните мого діда. У дні моїх судових засідань ви гулятимете з Козеттою, як колись у Люксембурзькому саду, пам’ятаєте? Ми твердо постановили бути дуже щасливими. І ви, тату, теж будете щасливі нашим щастям. Ви, звичайно, поснідаєте з нами сьогодні?

— Добродію, я повинен вам повідомити дещо, — сказав Жан Вальжан. — Я колишній каторжник.

Слова, які злетіли з Вальжанових уст, були такі неймовірні, що Маріус нічого не зрозумів.

Блідий як смерть, Жан Вальжан вийняв руку з черезплічника, розмотав її й показав Маріусові великого пальця.

— З рукою у мене все гаразд, — сказав він. — Я вигадав цю рану, щоб не підписувати шлюбний контракт і не дати приводу оголосити його недійсним.

— Що це означає? — пробелькотів Маріус.

— Це означає, що я був на каторзі, — відповів Жан Вальжан.

— Ви мене приголомшили! — перелякано вигукнув Маріус.

— Пане Понмерсі, я відбув на каторзі дев’ятнадцять років. За крадіжку. Потім мене засудили на довічні примусові роботи. За повторну крадіжку. Нині я переховуюсь від поліції.

Нарешті Маріус почав усе розуміти. Зненацька здригнувся — страшна думка пронизала йому мозок. Він ніби заглянув у своє майбутнє, й воно видалося йому жахливим.

— Кажіть усе! — вигукнув він. — Ви — Козеттин батько!

Й охоплений невимовним жахом, Маріус відсахнувся. Жан Вальжан гордо випростався.

— Пане Понмерсі, я Козетті не батько. Я селянин із Фавероля й заробляв собі на життя підрізанням дерев. Мене звуть не Фошлеван, а Жан Вальжан. Я ніхто Козетті. Заспокойтеся.

Жан Вальжан похилив голову і провадив:

— Справді — хто я для Козетти? Випадковий перехожий. Десять років тому я не знав, що вона існує на світі. Я люблю її, це так. Як не любити дитя, що жило поруч тебе змалечку? Вона була сирітка. Без батька, без матері. Вона потребувала мене. Тому я й полюбив її. А сьогодні Козетта йде з мого життя. Вона стала пані Понмерсі. Козетта тільки виграла від