Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ой, четвертий! – скрикнула князівна.

– Ні, це козуля; дивіться, панно: ще одна і ще ось!

– Що за чорт! – вигукнув Заглоба. – Козулі женуться за вовками! Воістину світ догори ногами перевернувся.

– Їдьмо швидше, – сказав Володийовський, і в голосі його почулася тривога. – Редзяне! А ну, давай із панною вперед!

Редзян із князівною помчали, а Заглоба, схилившись на скаку до вуха Володийовського, запитав:

– Що там іще, пане Міхал?

– Кепська справа, – відповів невеличкий лицар. – Бачили: звір прокинувся, з лігвища біжить серед ночі.

– Ой! Чого б це?

– А того, що його наполохали.

– Хто?

– Військо – козаки або татари – йде від нас по праву руку.

– А може, це наші корогви?

– Ні, звір зі сходу біжить, од Пилявців, певно, татари широкою пруть лавою.

– Господи помилуй! Тікаймо скоріше!

– Нічого іншого і не залишається робити. Ех, не було б із нами князівни, підкралися б ми до чамбулу та прихопили парочку бусурманів, а з нею… Зле доведеться, коли вони нас помітять.

– Побійтеся Бога, пане Міхал! Давайте в ліс, чи що, звернемо за вовками?

– Ні, не варто: не наздоженуть відразу – поскачуть навперейми, все навколо заповнять перед нами – як потім вибиратися будемо?

– Побий їх сило небесна! Цього тільки бракувало! А чи не помиляєтеся ви, пане Міхал? Вовки, як правило, за кошем тягнуться, а не попереду мчать.

– Ті, що осторонь, збираються з усіх усюд і за кошем плетуться, а хто попереду, підібгавши хвіст утікають. Подивіться праворуч: бачите, заграва між дерев!

– Господи Ісусе, царю юдейський!

– Тихіше, пане!.. Буде коли кінець цьому лісові?

– От-от скінчиться.

– А далі поле?

– Поле. О Господи!

– Тихо!.. А за полем інший ліс?

– До самого Матчина.

– Добре! Аби на полі цьому не наздогнали! Доберемося благополучно до другого лісу – вважайте, ми вдома. А тепер давайте до наших! Щастя, що князівна з Редзяном на Бурляєвих конях.

Друзі пришпорили коней і наздогнали Редзяна з Оленою, що їхали попереду.

– Це що за заграва праворуч? – запитала князівна.

– Не буду приховувати, ласкава панно! – відповів невеличкий лицар. – Татари це, вірогідніше за все, от що.

– Ісусе, Маріє!

– Не бійтеся, князівно! Головою клянуся, ми від них утечемо, а в Матчині наші корогви.

– Швидше, заради Бога, швидше! – вигукнув Редзян.

І без зайвих слів усі четверо понеслись, як нічні привиди, далі. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва дещо зблідла. Раптом Олена обернулася до невеличкого лицаря.

– Шановні панове! Заприсягніться, що не віддасте мене живцем! – сказала вона.

– Не віддамо! – відповів Володийовський. – Клянуся життям!

Не встиг він договорити, перед ними розкинулася галявина, рівна як степ, із протилежного кінця, приблизно за чверть милі від подорожан, облямована чорною смугою лісу. Прогалина ця, відкрита на всі сторони, сріблилася від місячного світла: кожен горбок на ній був видний як удень.

– От найзгубніше місце! – прошепотів Заглобі Володийовський. – Якщо вони в Чорному Острові, обов’язково на прогалину цю вийдуть.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше упер п’яти в боки коня.

Вони були вже посередині галявини, ліс на протилежнім боці наближався, малювався все чіткіше, як раптом невеличкий лицар простягнув руку на схід.

– Дивіться, – сказав він Заглобі, – бачите?

– Кущі бачу вдалині, зарості…

– Кущі ж бо ворушаться. Поганяйте коней, тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів – рятівний ліс із кожною секундою був ближче.

Раптом із правого краю галявини, відкіля насувалася темна лавина, докотився спершу рокіт, подібний до гулу морських хвиль, а потім повітря сколихнув багатоголосий крик.

– Побачили! – заревів Заглоба. – Пси! Нечестивці! Дияволи! Лиходії! Вовки!

Ліс був так уже близько, що втікачі, здавалося, відчували свіже і холодне його дихання.

Але і хмара татар набирала все виразніших обрисів; темна її маса раптом почала розгалужуватися – немов гігантське страховисько випустило довгі свої щупальця і тягло їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі вигуки: «Алла! Алла!»

– У мене кінь спіткнувся! – крикнув Заглоба.

– Нічого! – відповів Володийовський.

Але в голові в нього одне за одним блискавкою миготіли питання: що буде, коли не витримають коні? Що буде, коли якийсь упаде? Жваві татарські бахмати мали залізну витривалість, але вони йшли від самого Проскурова і не встигли відпочити після скаженої скачки між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті втомилися. «Що буде?» – подумав Володийовський, і серце його забилося в тривозі – можливо, вперше в житті: не за себе він боявся, а за Олену, котру за час довгої подорожі полюбив, як сестру рідну. Йому добре було відомо, що татари, кинувшись у погоню, скоро не відстануть.

– І нехай женуться, її їм не бачити! – сказав він собі і зціпив зуби.

– У мене кінь спіткнувся! – удруге крикнув Заглоба.

– Нічого! – повторив Володийовський.

Тим часом вони досягли лісу. Пітьма поглинула їх. Але й окремі татарські вершники були вже за декілька сот кроків за спиною.

Одначе тепер невеличкий лицар знав, що робити.

– Редзяне! – крикнув він. – Звертай із панною з битого шляху на першу ж стежинку.

– Слухаюся, ваша милість! – відповів Редзян.

Невеличкий лицар обернувся до Заглоби:

– Готуйте пістолі!

І схопився рукою за вузду коня свого товариша, змушуючи його сповільнити біг.

– Що ви робите? – закричав шляхтич.

– Нічого! Притримайте коня.

Редзян із Оленою тим часом швидко віддалялися. Нарешті вони підскакали до місця, де битий шлях круто звертав до Збаража, а вперед відходила вузька лісова стежка, наполовину схована гіллям. Редзян направив туди коней, і за хвилину вони з Оленою сховалися в мороці між дерев.

Володийовський негайно зупинив свого коня і коня Заглоби.

– Боже милосердний! Що ви робите? – заревів шляхтич.

– Треба затримати погоню. Інакше князівну не врятувати.

– Ми загинемо!

– І нехай. Ставайте на узбіччя! Сюди! Сюди хутчіше!

Друзі причаїлися в пітьмі під деревами. Татарські бахмати тим часом наближалися – весь ліс гудів од скаженого тупоту копит, як у бурю.

– От і кінець прийшов! – сказав Заглоба і підніс до губ міх із вином.

Не одразу від нього відірвавшись, він труснув головою і вигукнув:

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Я готовий умерти!

– Постривайте, постривайте! – сказав Володийовський. – Троє вперед вирвалися – цього мені й треба.

І дійсно: на освітленій місяцем дорозі показалися три вершники: видно, під ними були найпрудкіші бахмати, що в Україні прозиваються вовкогонами, – від них не могли втекти навіть вовки. Далі, відставши кроків на двісті-триста, мчало ще десятка півтора вершників, а там і вся щільно збита зграя ординців.

Ледь троє перших порівнялися з засідкою, прогриміли два постріли, потім Володийовський,