Дафна дю Мор'є - Птахи та інші оповідання

Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.

— Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Дехто пішов туди й чекав, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, багато років тому, коли покликали його дружину, три місяці сидів там — день за днем, ніч за ніччю. Вона не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте-Вериту не повертається.

То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.

Старий похитав головою — лагідно, співчутливо.

— Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південний бік, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх не було внизу. Вони на Монте-Вериті, у sacerdotesse.

Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де мав знайомих, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.

— Тіло моєї дружини на цій горі, — сказав він. — Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.

Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.

— Ця дитина, — сказав він Віктору, — бачила і розмовляла зі sacerdotesse. Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам.

Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки разів повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном:

— Я з подружками була на Монте-Вериті. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблукала, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були вдягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарніші, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте-Верити вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.

Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.

— Даруйте, — сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.

Дівчинку було покликано ще раз, щось їй наказано; вона одразу ж вибігла з дому і щезла.

— Там, на Монте-Вериті, їй дали низку камінців, — сказав старий. — Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.

Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, — щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені руками і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерна, навіть ювелірна. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.

— Вона могла знайти це на схилі гори, — сказав він.

— Ми такого не робимо, — відповів старий, — ні люди з долини, ні навіть із міст, де я був. Все було, як казала дитина: камінці їй подарували ті, що живуть на Монте-Вериті.

Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто вперті, а їхнє марновірство сильніше за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.

— Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, — відповів старий.

Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, цього разу до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.

Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні й побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, — упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте-Вериту і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило вершину гори, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.

Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.

Третього дня, коли сонце було найсильніше, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що повністю його заполонив, Віктор заснув.

Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на кам’яний схил, золотавий у призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.

Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.

Підбігши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.

— Я стояв на місці, дивлячись на неї, — казав Віктор. — Мовчав. Здавалося, щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, що зірвалася й упала. А