Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Тим часом зовсім інша сцена відбувалася в покоях Катерини, яка, подавши герцогові де Гізу пораду наполягати, пішла до своїх апартаментів, де зібралися вже особи, що звичайно були присутні при тому, як вона лягала.

Катерина вернулася з обличчям настільки веселим, наскільки воно було збентежене, коли вона виходила. Вона з найприємнішим виглядом потроху відпустила своїх служниць та придворних; з нею залишилася тільки пані Маргарита, що сиділа на скрині коло розчиненого вікна і дивилась на небо, заглиблена в свої думки.

Зоставшись на самоті з дочкою, королева-мати двічі чи тричі розтуляла уста, щоб щось сказати, але щоразу якась похмура думка знову вергала в глибину її грудей слова, готові зірватися з уст.

В цю хвилину піднялась портьєра, і увійшов Генріх Наварський.

Маленька левретка, що спала на троні, скочила і підбігла до нього.

— Ви тут, сину мій? — сказала Катерина. — Ви вечеряєте в Луврі?

— Ні, пані, — відповів Генріх, — ми підемо цього вечора з герцогом д’Алансоном та з де Конде поблукати по місту. Я навіть гадав, що застану їх тут з побажаннями вам доброї ночі.

Катерина усміхнулась.

— Ідіть, панове, — сказала вона, — ідіть... чоловіки дуже щасливі, що можуть так блукати... Правда, дочко?

— Правда, — відповіла Маргарита, — свобода — річ така прекрасна і така солодка!

— Чи не хочете ви сказати, що я позбавляю вас свободи, пані? — сказав Генріх, нахиляючись до жінки.

— Ні, пане; я не про себе жалкую, а про становище жінок взагалі.

— Ви, може, зайдете до адмірала, сину? — сказала Катерина.

— Так, можливо.

— Підіть до нього; це буде добрий приклад, а завтра ви скажете мені про нього.

— Я піду, пані, коли ви похваляєте такий вчинок.

— Я нічого не похваляю, — сказала Катерина. — Але хто там?.. Відмовте, відмовте!

Генріх ступив крок до дверей, щоб виконати наказ Катерини, але в ту саму мить завіса піднялась, і з’явилась білява голова пані де Сов.

— Пані, — сказала вона, — це парфумер Рене, якого ваша величність зволили кликати.

Катерина кинула бистрий, як блискавка, погляд на Генріха Наварського.

Молодий принц злегка почервонів, потім зараз же зблід страшенно. Справді; вимовили ім’я вбивці його матері. Він відчув, що хвилювання його відбивається у нього на обличчі, і сперся на лутку вікна.

Левретка загарчала.

В ту ж хвилину увійшли дві особи — одна та, про яку було оповіщено, а друга, що мала право увійти і без оповіщення.

Першою особою був парфумер Рене; він наблизився до Катерини з солодко-облесливою ввічливістю, властивою флорентійським прислужникам; в руках він держав одчинену скриньку, і в усіх її переділках було повно порошків та пляшечок.

Другою особою була герцогиня Лотарінгська, старша сестра Маргарити. Вона увійшла маленьким потайним ходом, що вів до кабінету короля, уся бліда та тремтяча, і, сподіваючись, що Катерина, зайнята з пані де Сов розгляданням скриньки, принесеної Рене, не помітить її, сіла поруч з Маргаритою, біля якої стояв король Наварський, взявшись рукою за лоба, як людина, що силкується отямитись від запаморочення.

В цю хвилину Катерина повернулася.

— Дочко, — сказала вона Маргариті, — можете йти до себе. А ви, сину, можете йти бавитись у місто.

Маргарита підвелась, а Генріх уже був повернувся до виходу.

Герцогиня Лотарінгська вхопила Маргариту за руку.

— Сестро, — сказала вона швидко і ледве чутно, — де Гіз, рятуючи вас, як ви його врятували, попереджає, щоб ви не виходили звідси, не ходіть до себе!

— Га? що ви кажете, Клод? — спитала Катерина, повертаючись.

— Нічого, мамо.

— Ви щось говорили тихенько Маргариті.

— Я тільки побажала їй доброї ночі та переказала вітання від герцогині де Невер.

— А де вона, прекрасна ця герцогиня?

— У свого шурина пана де Гіза.

Катерина скинула на обох жінок підозрілим поглядом і, насупивши брови, сказала:

— Ідіть сюди, Клод!

Клод підійшла. Катерина вхопила її за руку.

— Що ви сказали їй, язиката? — промурмотіла вона, стискаючи руку так, що Клод скрикнула від болю.

— Пані, — сказав своїй дружині Генріх, який хоч і не чув, що говорилося, але не пропустив пантоміми між королевою, Клод і Маргаритою, — пані, зробіть мені честь дозволити поцілувати вам руку.

Маргарита простягла йому тремтячу руку.

— Що вона сказала? — прошепотів Генріх, нахиляючись, щоб торкнутися губами її руки.

— Щоб я не виходила. Заклинаю богом, не виходьте й ви.

Розмова була коротка, як сяйво блискавки, але при світлі цієї блискавки, хоч яке воно було недовге, Генріх розгадав усю справу.

— Це не все, — сказала Маргарита, — ось лист, що його привіз провансальський дворянин.

— Пан де Ла Моль?

— Так.

— Дякую, — сказав він, беручи листа і засовуючи його за пазуху.

Потім, пройшовши перед майже розгубленою жінкою, він підійшов до флорентійця і поклав йому на плече Руку.

— Ну, метр Рене, — сказав він, — як ваші комерційні справи?

— Досить добре, монсеньйор, досить добре, — відповів отруйник з своєю підступною усмішкою.

— Гадаю, що так, — сказав Генріх, — коли людина, як оце ви, займає місце постачальника для всіх коронованих голів у Франції і за кордоном.

— Окрім короля баварського, — відповів флорентієць нахабно.

— Маєте рацію, метр Рене, чорт візьми! — сказав Генріх. — А тим часом бідолашна мати моя, що теж купувала у вас, рекомендувала мені вас, метр Рене, коли вмирала. Прийдіть до мене завтра або позавтра і принесіть найкращих ваших парфумів.

— Не пошкодило б, — сказала, усміхаючись, Катерина, — бо кажуть...

— Що від мене тхне потом, — перехопив Генріх, сміючись. — Хто казав вам це, мамо? Чи не Марго?

— Ні, сину, — сказала Катерина, — пані де Сов.

В цю хвилину герцогиня Лотарінгська, не зважаючи на всі свої зусилля, не втрималась і заридала.

Генріх навіть не повернувся.

— Сестро, — скрикнула Маргарита, кидаючись до Клод, — що з вами?

— Нічого, — сказала Катерина, стаючи між двома молодими жінками, — нічого: у неї нервова лихорадка, яку Мазілль радив лікувати ароматами.

І вона знову здавила руку своїй старшій дочці, ще дужче, ніж уперше; потім, звертаючись до меншої, сказала:

— Ну, Марго, чи ви не чули, що я вже казала вам іти до себе? Якщо цього не досить, я