Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський

«За офіційними даними Міністерства фінансів зараз Івано–Франківська область витрачає на 43,6% більше, ніж заробляє, Тернопільська — на 41,1% більше, Чернівецька — на 26,7% більше, Закарпатська — на 11,3%. Годують утриманців області–донори: Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Одеська. Тобто, жителі Сходу відривають від себе чималі кошти, щоб допомогти пенсіонерам та вчителям у керованому «нашистами» західному регіоні. А місцеві пропагандисти направляють ці кошти на організацію дорогих провокацій.

Ось і виникає питання: а чи не занадто великі дотації відраховують через Київ бюджети регіонів Сходу України? Можливо, було б справедливо більше заробленого залишати у себе? А за рахунок цих фінансів підвищити трудящим зарплати? А то в Донецькій області металурги і шахтарі працюють у важких, шкідливих для здоров’я умовах, піднімають економіку країни, а середня зарплата у вересні нинішнього року склала лише 771 гривню. У Києві, для порівняння, середня зарплата — 997 гривень 34 копійки. Причому в шахти кияни не спускаються, біля мартенів не чергують, процвітають, як і жителі західних областей, за рахунок висмоктування коштів з інших регіонів. Можливо, має сенс інакше розподіляти зароблені тяжкою працею гроші? І тоді зарплата донецького шахтаря буде набагато більшою, ніж у київського чинуші або у галицького нероби», — говорилось у статті «Берег лівий, берег правий» газети «Донецкий кряж» (№ 41 від 12–18 листопада 2004 року).

Про те, як робляться подібні маніпуляції зі статистикою, написано вже чимало. Призначити дармоїдами залежно від ситуації можна будь–кого, вистачило б фантазії. Навіть в окремо взятій області завжди можна провести умовну лінію між бідними і багатими районами. У тому ж Донбасі промисловість, як відомо, розосереджена нерівномірно. В одних районах Донецької та Луганської областей немає великих міст і важкої промисловості, в інших — навпаки, дуже висока концентрація індустрії. До того ж, стан цієї індустрії часто був зовсім кепським. На початку 2000‑х деякі шахтарські міста, що пережили руйнівну реструктуризацію, являли собою зону соціального лиха Велика частина шахт у них була закрита, населення виїжджало на заробітки, кидаючи квартири та будинки. Бюджети шахтарських міст були безнадійно збитковими і потребували великих дотацій, проте в агітках Януковича про таких «нахлібників» не згадували. Адже викликати ненависть треба було тільки до тих «утриманців», які проживали у західних областях України і розмовляли українською мовою.

Газетні заклики залишати більше заробленого у себе і «за рахунок цих фінансів підвищити трудящим зарплати» були відвертою нісенітницею. У 2004 році найбільші промислові підприємства Донбасу вже перебували у приватних руках, і рівень зарплат на них визначала не держава, а Рінат Ахметов, Валентин Ландик, Юхим Звягільський, брати Клюєви та інші новоявлені олігархи. Вони і справді платили своїм співробітникам невисокі зарплати, хоча самі при цьому стрімко нарощували капітали. Але жителям Донбасу втовкмачували, що за низький рівень їхніх зарплат мають відповідати якісь «галицькі нероби». І народ вірив цим навіюванням, бо повірити у підступи далекого та підлого ворога було психологічно легше, ніж шукати причини своїх невдач у собі.

Регіонали не придумали нічого нового. Образ зовнішнього ворога використовувався політиками для мобілізації соціуму в усі часи. За допомогою такого нехитрого прийому правителям та народним лідерам століттями вдавалося згуртувати та спрямувати народні маси проти тих чи інших держав або соціальних груп. Для Донбасу таким зовнішнім ворогом стали жителі західних областей України, яких тривалий час старанно дегуманізували у підконтрольній місцевим елітам пресі.

Але, незважаючи на всі ці зусилля, Віктору Януковичу все ж не вдалося перемогти. Перший тур кандидат від опозиції виграв із невеликим відривом, і доля президентства мала вирішитися у другому. А там кандидата від влади чекав невтішний результат. Увечері 21 листопада, після того, як голосування завершилося, були оприлюднені результати Національного екзит–полу. За цими даними, Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з відривом в 11%. За опозиційного кандидата віддали голоси 54% виборців, за прем’єра — 43%. Проте офіційний підрахунок голосів показав протилежні результати — Янукович на кілька відсотків випереджав Ющенка Крім того, у другому турі раптом аномально підскочила явка виборців на Донбасі. Штаб Ющенка заявив, що результати голосування сфальсифіковано, і прихильники опозиції вийшли на вулиці. Почалася Помаранчева революція.

22 листопада сесія Львівської міської ради визнала Віктора Ющенка обраним президентом України. Депутати заявили, що виконуватимуть його акти та розпорядження. Слідом відмовилася визнати офіційні результати виборів і низка інших регіонів України, де Ющенко переміг із великим відривом. Люди з помаранчевою символікою почали виходити і на вулиці Києва.

До цього штаб Януковича був не готовий. Регіонали не розраховували, що, забезпечивши Януковича агітацією, більшістю у комісіях, явкою, протоколами з мокрими печатками та рішенням ЦВК про визнання його переможцем, вони можуть зіштовхнутись із громадським опором. Ще більш вражаючим відкриттям для них стало те, що Леонід Кучма у вирішальний момент відмовився діяти жорстко та запобігати розгортанню протестів. У команді Януковича усвідомили, що ситуація розвивається не на їхню користь і влада вислизає з рук Це позначилося на тональності телесюжетів та газетних публікацій у підконтрольних їм ЗМІ. Акції протесту у столиці почали називати «помаранчевим психозом», «помаранчевим шабашем» та «помаранчевою чумою»; з’являлися відкриті погрози і заклики до розколу України.

У всіх великих містах Донбасу пройшли мітинги на підтримку Януковича, організовані місцевою владою. На мітингу у Слов’янську місцевий політик та бізнесмен Валентин Рибачук заявив, що, якщо прихильники Ющенка не визнають Януковича президентом, Донецька область вийде зі складу України й увійде до складу Російської Федерації.