Олексій Геращенко - Лише секунда

Їхнє життя котилося без поспіху. Здавалося, Юрко охолов до малювання, у школі також ніхто не відзначав його здібностей. Та якось він знову захворів і залишився вдома. Тоді вона вже могла залишати його одного, знаючи, що нічого страшного не станеться.

Коли вона повернулася — помітила в кутку згорнутий аркуш ватману. Її син спав на ліжку, тримаючи в пальцях простий олівець.

Вона розгорнула аркуш. Звідти на неї дивився чорний ворон. Він летів, розкинувши в сторони свої напружено-розслаблені (так, саме такі!) сильні крила. Птах витягнувся в струну, ліг на повітря і повернув голову упівоберта, впираючись своїм блискучим поглядом у неї, у Юркову маму. Віконна рама і навіть, здавалося, повітря на вулиці були зображені настільки виразно і об’ємно, що вона буквально відчула себе частиною цієї картини і здригнулася, похитнулась, шукаючи опору під ногами. Її син також занепокоївся уві сні, розплющив очі, покліпав повіками і різко сів на ліжку. Він, зморщуючи, спостерігав за маминими переживаннями, відстежуючи їх зміни на її обличчі.

Вона підійшла до нього і обняла за плечі:

— Як ти намалював це? — запитала вона.

— Я просто дивився у вікно, а він... — Юрко кивнув у бік ворона, — пролітав повз. Повернувся і подивився на мене. Я точно знаю, що він подивився на мене, бо я бачив своє відображення в його оці.

Мама придивилася до малюнка і спробувала побачити в блискучому опуклому оці ворона свого сина.

— Замаленьке, — продовжив він. — Так не побачиш. Потрібно дуже сильно збільшити. Я й сам зараз вже не побачу, просто пам’ятаю, що малював себе в його оці.

Мама повела Юрка в художню школу. Вона дочекалася, коли урок закінчиться, вибіжать, штовхаючи одне одно­го, діти, за руку завела сина в кімнату і підвела до викладача.

Бородань-учитель був із ними дуже привітний. Він уважно та довго роздивлявся малюнок, здивовано пере­водив погляд на сина з матір’ю і, врешті-решт, спромігся лише на одне слово: «Приголомшливо».

Трохи подумав, а потім запитав, нахиляючись до хлопчика:

— Це ти малював?

Юрко завмер і схилив голову вниз і кудись убік, через що цей жест вийшов чимось середнім між «так» і «ні».

— Нам потрібно попрацювати удвох, — сказав учитель і попросив маму вийти.

Вона стояла в коридорі хвилин двадцять, потім з’явилися її син з учителем-бороданем.

— Ну все, бувай, — привітно помахав хлопцеві рукою вчитель, потім нахилився до матері, передав їй згорнутий і стягнутий гумкою аркуш паперу і тихенько прошепотів на вухо. — То був не його малюнок.

Вона здригнулася, кивнула, схопила протягнутий згорток, взяла сина за руку, і вони попрямували на вули­цю. Пройшли мовчки квартал, зайшли в скверик і сіли на лавочку.

Мама мовчки акуратно розгорнула папір і побачила намальоване яблуко. Це був звичайний дитячий малюнок. Старанний, але трохи нерівний. Просто малюнок дитини, яка малює посередньо.

— Я не хочу займатися з ним, — сказав син тихо.

— Ти спеціально намалював так? — запитала мама.

— Ні, я старався, просто я не можу це робити завжди. Іноді в мене виходить, іноді ні, але тільки я можу відчути, коли це вийде.

Вони посиділи ще трохи і пішли.

— То й добре. Художник — це вигадка, дурість. Це так. Мені дуже сподобалися твої малюнки, але що з них толку? Ти ж бачиш.

Минули роки. Заледве переводячись із класу в клас, здаючи іспити на мінімально можливі бали, пропускаючи половину всіх уроків через хвороби, Юрко якось зумів закінчити школу.

Мама вирішила, що майбутнє — за технологіями, і з комп’ютером йому буде цікаво. Тому, зав’язнувши в борги, придбала найновішу модель комп’ютера, і записала його на курси. Юрко неохоче відходив їх, де переважно нудьгував і мало що вивчив. Комп’ютер припадав пилом, ні разу не ввімкнутий.

Час йшов, а він більше ніде не вчився і не працював, продовжуючи витрачати майже увесь свій час за роз­думами й спостереженням життя за вікном. Мати ж працювала на кількох роботах, щоби прогодувати їхню невеличку сім’ю.

Одного разу, прибираючи квартиру, вона виявила біля вікна краплину засохлої фарби. Провела по плямі вказівним пальцем і подивилася на нього. Сухий мазок залишився на пальці — тож фарба була досить свіжою.

В кімнаті Юрка стояла шафа, до якої мати не зазирала вже кілька років: вони поважали особистий простір одне одного. Однак зараз її охопила шалена цікавість, якої жінка не відчувала вже давно.

— Сходи, будь ласка, в магазин, — попросила вона сина.

Щойно зачинилися двері, мати кинулась до шафи. Серце прискорено колотилося в передчутті відкриття чужої таємниці. Ось одяг, що увібрав синів запах. Вона гарячково скидала на підлогу футболки з верхньої полиці і нарешті намацала згорнуті полотна. Десятки полотен. Тремтячими руками розгорнула їх і стала перебирати, зустрічаючи один той самий повторюваний сюжет. Жіночі потилиці. Довгасті й круглі, з довгим і з коротким волоссям. Голови, розвернуті на чверть оберту назад, так, що можна побачити невелику частину обличчя, і голови, що дивляться рівно в протилежну від тебе сторону, не відкриваючи обличчя ні на дещицю.

Жіночі голови, плечі, волосся. Дивні картини, написані яскравими фарбами. Картини, що своєю реалістичністю нагадують того ворона з його дитинства. У них ніби застиг рух, і мати відчувала напруження й страх, уявляючи, як одна з жінок з картини зараз озирнеться, і їхні очі зустрінуться.

Вона повільно перебирала полотна, дивуючись такій кількості різних жінок. Раптом її погляд зупинився на одній із них. Хоч тіла жінки на картині зображено не було, лише потилиця, вона зрозуміла, що ця жінка лежить. Лежить ницьма. Щось тривожно закололо під серцем. «Вона мертва», — прошепотіла Юркова мати. Мертва. Молода гарна мертва жінка, намальована її сином.

Мати почула кроки в коридорі, але встигла лише згребти картини докупи, коли її син зайшов до кімнати.

Вона чекала його гніву, а натомість побачила збен­теженість і страх, ніби він у чомусь винуватий. Дістала саме той портрет-потилицю і розгорнула.

Біль позначився на обличчі Юри, він закрив його руками.

— Хто вона? Хто вона?! — Питала мати.

— Вона померла.

— Так, я знаю, я бачу, але хто вона?

Він мовчав, а щоками стікали сльози.

— Я так її любив...

***

Я подумав, що він — найдивніша людина з усіх, кого я коли-небудь знав. Дивний і незвичайний. Його мама знала мою, іноді ми всією сім’єю приходили до них у гості. Юрій, людина, що живе в якомусь іншому світі, зацікавив мене. Він