Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

біжить Микола. Хекає вельми, серце ледвечки з грудей не вискочить.

Тум! Тум! Тум!

І наче за спиною щось у Миколи. Страшне щось. Таке страшне, що за декілька місяців подібних видінь не має чоловік змоги повернути голову назад через страх, що входить у всі нерви, у всі думки, паралізує тіло і з’їдає зсередини. Жах!

Перетрудився він, Микола. Замучився тікати. Зліг із моровицею і помре, либонь. Умре і накриє землею очі, щоб не бачити того завжди однакового страхіття, після якого обов’язково треба тікати. До іншого хутора, міста, села, куди очі глядять. Тікати треба, бо знайдуть. Тікати треба, бо вб’ють.

«Та хай мене, — думає Микола, — хай мене, а дитинку? За нею ж полюють!»

І от бачить Микола сон.

І не втече він більше, і не встане, бо близько вже кінець.

Хто ж захистить їх, сім’ю його?

Біжить Микола чимдуж, наче у свої юнацькі роки. І наче нема ні моровиці, ні лежанки старої, ні болю, ні зашморганої курної хати, що так сковує буденністю поодинокі злети людської душі.

І наче немає ні землі, щоб упасти, і ні неба, щоб злетіти.

І наче немає років тяжкої праці, турбот, горя, п’янства і сварок, і немає тих років, і ось він, Микола, молодий. Біжить.

І наче немає ні тіла, ні душі.

І немає ні Сатани, ні Бога, щоб судив.

І немає такого Бога, щоб судив.

Ось зараз ВІН стане перед Миколою.

Страшний, кволий чоловік, згорблений трохи і сутулий. Микола знає, що він скаже. Так було завжди. Він скаже: віра потрібна смертним, — і здійме меча. Ще трохи, і це станеться. Ось вона, тінь у низькому тумані.

Це він.

Микола закриває очі від страху.

— Зійди! — молодий дівочий голос лунає у Миколи за спиною.

Кволий каліка на шляху вирячив страшні очі.

Не на Миколу. Кудись за ним.

— Зійди! — голос задзвенів високо, лунко, владно.

Микола обертається.

У низькому тумані видніється тендітна дівоча постать у чорній накидці на плечах.

Миколі погано видно її, але туман потроху розсіюється, і можна щось розгледіти. Дівчина дуже вродлива, зовсім юна, здається, але обличчя дуже, дуже бліде, і ще погляд очей… Він не схожий на звичайний дівочий погляд. Микола знає вже цей погляд. Він такий само, як і в каліки з мечем.

Микола бачить в очах дівчини наростаючу лють. Таку, що аж самому стає страшно.

Юнка підіймає праву руку долонею на каліку, і вже не гукає — люто, несамовито кричить:

— З-і-і-і-й-й-й-д-и-и-и!!!

Каліка губить меч. Прикривається руками. Зникає в хащах.

Дорога вільна.

— Ідіть…

Микола дивиться на шлях. Там, десь у його кінці, видно яскраве сяйво. Таке тепле і лагідне. Таке добре. Таке любляче.

— А що там, доню?

— Там Господь і рай…

— А ти?

— Мені туди не можна.

— А куди ж ти?

— Туди… — дівчина кивнула на темряву за спиною.

Микола востаннє глянув на її обличчя. Матір Божа! Це ж його небога! Вона вже змінилась, подорослішала, але це вона. Чоловік хоче окликнути постать, що зникає в тумані:

— …!!!

Не встигнувши вимовити ім’я і не дочекавшись вербички, Микола Пилипенко помер.

VІ

Не часто побачиш у цьому маленькому графстві у Східних Карпатах запорожця. Та, власне, хто його зна, чи й оті місцеві люди (в сенсі, місцеві, а не ті, що юрбами ошиваються у місцевих корчмах — кого тільки тут не стрінеш) знають, що воно таке — запорожець. Біс, прости Господи в таку пізню годину, його розбере. Я не був, не бачив. Рівно як і хазяїн того не дуже благочестивого закладу, в якому запорожець з’явився коло полуночі, мабуть, не був на Україні. Запорожець, як і будь-який, у шароварах, чоботях і смушковій шапці. Був він увесь якийсь такий калічний і поганий, чи то в боях пошматований, чи таким і народився. Корчмар не знав. Він, корчмар, тільки й спромігся у відповідь на багатозначний жест відвідувача спитати по-місцевому:

— Що вам принести?

Козак якось йому вже роз’яснив:

— Будь-чого, аби за душу брало.

Було якесь вино. Вино не вино, помиї якраз. Подав. Гість чаші не взяв, хилонув із горла. Видув. Та хоч би в одному оці. Ще — показує. Корчмар несе. Так три пляшки помиїв. Тільки сплюнув під ноги. Запалив люльку. Через якийсь час хміль, певне таки, вдарив. Кілька хвилин сидів непорушно. Тоді підняв над столом якийсь продовгуватий предмет у чорній ганчірці, той, що приніс із собою. Поклав на лаву поряд себе.

— Я у вас тут посиджу трошки, можна?

— Прошу пана, тільки недовго, я скоро закриваюсь.

— Тільки трошки.

Повний місяць поплив над нагір’ям.

По темному провулочку за вікном розлітались кажани, а ще там було видно шматок кріпосної стіни і башту древнього похмурого замку. Запорожець знав той замок, бо не так давно там уже був.

— Залишилось тільки почавити трутнів, — подумав уголос незнайомець, бо йому замок на хвильку здався чималеньким рубленим вуликом пізнього місяця серпня. — Тільки почавити…

— Ви щось хотіли? — корчмар стояв коло винних бочок.

Незнайомець байдуже захитав головою.

Зірки над замком були доволі яскраві цеї ночі.

«Мабуть, на щастя» — майнула думка у незнайомця.

Якийсь час він ще дивився на вікно сторожової вежі пильно і безпристрасно. Ось там щось зблиснуло і запалало тьмяне світло.

Незнайомець піднявся, забрав згорток.

— Ну, дякую за такий щирий прийом, але мені вже час. Всього вам найкращого.

Попрямував до виходу.

— Чекайте, а розплачуватися?

— Розплачуватись? — здивовано мовив козак. — А хіба я вам щось винен?

— Звичайно, ви випили три пляшки вина.

Козака розмова, здавалося, зацікавила. Він звеселився, підійшов до корчмаря.

— Скажіть, а ви вважаєте це вино вашим?

— Так, адже я його приготував.

— Себто створив?

— Ну так.

Незнайомець задумався. Тоді й каже:

— А давайте так. Я вам заплачу золотом утроє більше, якщо ви відповісте мені на питання.

— Згода!

— Дивно… — здавалось козак був розчарований. — Ви ще не чули питання… Ну добре. Уявіть, що оці бочки — це люди. Тоді вино це, що, по-вашому?

— Кров, певне.

— От. А кров створив хто?

— Певне, Бог. Я ж не єретик, Господь із вами!

— От. А якщо, припустімо, ну так, припущення просто, що я от так як випив вино, випив кров із людини.

— Припущення у вас…

— І все ж, якщо я випив кров, чи маю я платити Богу рахунок у