Олег Говда - Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда

Помітивши мій маневр, вогняна звірюга заголосила ще голосніше, але не стрибнула, а так само неквапливо пішла слідом. Якби в нього було людське обличчя, я б поклявся, що морда Пса при цьому єхидно посміхалася. А ось це він дарма! Взагалі-то, всім відомо, що в бою найважливіше холоднокровність, а лють засліплює, але особисто в мене такий характер, що піку своїх фізичних і розумових можливостей я досягаю, тільки добре розлютившись. А ніщо не виводить мене з себе більше ніж зневажливе глузування.

Побачивши цю знущальну усмішку на морді тварюки, я геть осатанів.

Ах, ти ж безмозке породження пекла, феєрверк ходячий! Знав би, що ти таке, не меч, а цебрик з водою прихопив би! Стоп! Води в мене й справді немає, але є дещо краще!

Звір так само неквапливо заганяв мене в куток. Будучи абсолютно впевненим, що і ця здобич від нього не втече.

Повільно задкуючи, я вже майже дійшов до стінки протилежної входу, тоді як Пес тільки переступив поріг печери. Часу залишалося зовсім трохи, але якщо я не помилився, то встигав.

Звір знову розплакався і присів на задні лапи, а я поспішно потягнув з-за пазухи пошиту Листицею ладанку. Розв'язувати було ніколи, і я з силою рвонув тасьму, сподіваючись, що вона не надто міцна. Піддалася...

Поспішно висипав вміст мішечка в долоню, і коли Пес стрибнув, не став ухилятися — можна було промахнутися, а кинув жменю прихопленого з острова піску чудовиську прямо в роззявлену пащу.

Від потужного удару в груди полетів додолу, але при цьому… ніби до найчарівнішої у світі музики… прислухаючись до несамовитого вереску, що заповнив грот.

А коли насилу розліпив очі й розігнав червоні кола, що миготіли перед ними, то побачив як Пес Пекла, — що крутився по підлозі, — спершу перетворився на щось більше схоже на гієну. Забарвленням... У тому плані, що по його шкурі поповзли темні плями, які з кожною миттю ставали дедалі більші, відвойовуючи у яскравого полум'я сантиметр за сантиметром. А згодом язички вогню зникли зовсім, як ховається жар погаслого вогнища під шаром попелу. Страшна звірюка востаннє скривджено схлипнула, здригнулася і затихла.

На той час і я повністю відійшов від нокдауна, — зміг підвестися та підійти ближче.

Аналогія з багаттям і попелом, виявилася напрочуд точною. Там, де згинула тварюка, тепер лежала тільки невелика, з піввідра, купа золи. Від агресії чи з натхнення, я штовхнув її чоботом і відчув, що натрапив на щось твердіше, ніж попіл.

Не відчуваючи гидливості, нахилився і пошарив рукою по нагрітій підлозі.

Приблизно в тому місці, де й чекав, мої пальці натрапили на невеликого голяка, розміром у великого горіха, — ще теплого. Не роздумуючи, звідки він тут узявся: лежав давно, а тварюка випадково зітліла над ним чи це все, що залишилося від Пса, я засунув камінчик за пас і рушив до виходу, поспішаючи сповістити односельців про Велику перемогу... спільно (а як же інакше?) здобуту над жахливою потворою.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно